Абай КУНАНБАЄВ. Переклади українською О.М. Гончаренко

ОСІНЬ

Степ вмирає...

Цей холод, неначе прокляття –

Гадом в серце повзе і збирається там зимувати,

Міцно стягує в кільця на серці жахи...

Та Закон пращурів донесла мені мати –

Заборону у юрті палити багаття,

Поки в небі кричать перелітні птахи.

Вічний вечір...

Змілілі висоти, мов спито !

Вітер світу шепоче осінні пророцтва зловісні...

Небокраї дрижать – крижаного чекають посіву...

Охолола душа не відлунює болю і пісні.

І даремно шкребе твердь залізну копитом

Кобилиця від першого інею сива.

Ці “колеса буття”...

Це колюче перекотиполе...

В кістяках кураїв десь любовні покинуті ложа !

Чи являли дітей ми ? Неначе їх тут і не треба...

Як старці, простягають у небо вороже

Злі дерева вже віття обшарпане, голе.

Та від них відвертається втомлене небо.

Сам-на-сам я...

Ховаючи очі ниці,

Знов кричу, що й негода обридла, як злість, мина !

Вірю все-таки в магію-мрію чисел,

Бо життя це – є справжня єдина Істина:

Будять ткацькі верстати старі кочівниці,

Кольорами, роботою, казкою гріючись.

Так, боюсь я:

Не вийдуть із холоду браття !

Вже не можем того, що учора могли ще...

Хай же попелом ляже табу на дахи !

Будь-що-будь, але дітям своїм не залишу

Заборони палити у юрті багаття,

Поки в небі кричать перелітні птахи.

ЗИМА

Сивий, в шубі до п’ят світом бродить Мороз,

і сліпий, і німий, з бородою кошлатою.

Він зі світом давно ворогує всерйоз.

Зиму він в жони голоду сватає.

Він уже учинив у степу безліч бід:

і зітхне – то буран аж ховає крайнебо!

Він блукає цим степом вже тисячу літ,

й сам не знає – чого йому треба.

То застогне, лякаючи звірів і люд,

то свистить, знов скликаючи пурги до гурту.

Навісніє, неначе старезний верблюд, –

аж дрижать знов од тупоту юрти!

Не жаліє у злості й маленьких дітей –

обпікає їм щоки вітрами.

Пастухам чорним супіском в очі мете,

і заголює обрій до страму.

Коні дарма копитять замерзлі сніги,

хоч билинку шукаючи мерзлу…

Чабани посмутніли – вовки навкруги

воєм пащі смердючі розверзли!

Гей, джигіти, у степ завернула біда!

Та чи вперше стрічати вам біди і грози?!

Краще бідним віддайте на їжу стада,

ніж ікластим приспішникам злого Мороза!

ВЕСНА

Як тополі шумлять о весінній порі!

Як палають нам квіти і зорі вгорі!

Все живе наче всотує сонце і небо!

Раді всі – і малі, і старі.

Молодь знову пісні в небокраях співа.

Знов діди – на лужку, де зелена трава.

І ніхто не вмира – хто ж захоче вмирати,

коли в світі стаються величні дива?

У весіннім безмежжі нових пасовиськ

знову родичі стрілися, друже, дивись –

навіть ті, що сварилися, знов обнялися –

спільно дивляться в сонячну вись!

І верблюдиця, чутно, гука верблюжа.

І отарами знову забулась межа.

І метелики знову літають, іскристі,

над рікою, що нині ясніше ножа.

А птахів – просто безліч! У кожнім ставку

гуси-лебеді скрізь – лиш торкни осоку.

Тож мисливці за зиму знудьгованих соколів,

ген, пускають увись наскаку.

Повертаєшся – дівчина крикне: «Постій!

Покажи – що добув, молодий, холостий!»

Всі дівчата в найкраще убрались вбрання,

і в тюльпанах чекають на щастя зрання.

Солов’ї так співають – неначе востаннє!

І зозулі пригадують віщі знання.

Вже пішли каравани в торгові міста.

У отарах «півсотні» зростає до «ста».

Орють землю і сіють зерно хлібороби.

Хліборобська робота – судьба непроста…

І співається світу під бубни сердець.

А серця забувають, де світу кінець.

Народила і груддю годує земля

все, що сонцем зачав у ній Всесвіт-отець.

Як же нам не повірити в милість природи,

якщо зерна посіяні сходять і родять,

якщо жирна худоба і їжі достатньо,

якщо весело й легко народу?

Дух весни з найтихішого робить сміливця.

І лише найскупіший мошною гордиться, –

всі так щедро живуть, як летять чи сміються!

Лиш у скель – не усміхнені, камінні лиця…

Сивий немічний дід, по обідній годині,

відігрівшись у засвітку, заздрить дитині,

і вслухається в далеч, у обшир і вись –

мабуть, чує таємні пісні лебедині.

Уночі мов насіяно в небі зірок –

щоби легше робився в намріяне крок.

Іще й місяць уповні для мрійників сяє!

Та удосвіта, з сонцем, їх скінчиться строк…

Так, нас манять зірки, що палають в імлі,

але все-таки сонце миліше землі, –

незбориме і вічне між ними кохання,

і набутки їх спілки таки чималі.

Вільний вітер, що може злетіти увись,

полетить, і Творцеві про те розповість,

що ця пара щаслива і їхня любов,

для всіх сущих істот – Благовіст.

Посивіла узимку земля добіла,

але вперто, натхненно чекала тепла.

І, як тільки сяйнуло у березні сонце,

ожила, посміхнулась, як мак, розцвіла!

Сонце також знайшло свою точку опори.

Краще смертному і не дивитися вгору!

Я дивлюся на сонце увечері тільки,

і молю про повернення скоре.

ЛІТО

Улітку, коли все істотне й чинне –

дерева у лісі і квіти в лугах,

коли на широких річок берегах,

немов проявляються наші кочів’я,

злаки в степу такі буйно-яскраві,

що губляться й коні, зайшовши у трави.

В тім розмаї кольору ситі кобили

не витрачають ні часу, ні сили –

суть видивляються у ріці

й ґедзів хвостами ганяють ліниво.

Мчаться зате, осягаючи диво,

вдалеч лошата і стригунці!

Гусей і качок полохливі зграї

граєм озвучують небокраї.

І веселіше години немає,

коли співаючи і сміючись,

жінки залюблено ставлять юрти,

схожі на мавок весінніх чимось.

Щастя аж тулиться їхнього гурту!

Господар, об’їхавши зранку отари,

впевнившись тим у грядущому дні,

додому спішить на старому коні –

до закипаючого самовара.

Хазяйка кумис розлива із саби.

Зійшлася родина, й немає журби!

А хлопчик, підбурений батраками,

крутиться біля котла – у мами

просить для них: «М’яса дай, ана!»

Не відмовляє лукавцю вона…

Чаю чекаючи, поряд таки

на кошмах розсілися чоловіки –

ведуть нескінчену «розумну» розмову.

Глянеш – здається, тут бай – до бая!

Хтось мудро говорить. Хтось мудро киває.

Закінчать розмову – почнуть ізнову…

Старий аксакал повз проходить «велично», –

надіється, що і його покличуть

до столу, щоб «зняти із їжі пробу».

Кричить чабанам: «Відженіть худобу!»

Землі під ногами вже чутно гул –

табунщики скачуть зі степу в аул.

Чапани їхні вкриває пил…

Натомлені, також спішать за стіл, –

роботи багато, робота не жде.

За юртами, світ починається де,

беркута в небо пускає молодь –

радіє, коли він здобич збиває,

крила розправивши, нальоту.

А діда старого ніхто не гукає…

Пішов аксакал – подаянь не молить:

хоча від м’ясива ломились столи,

сьогодні нічого йому не дали.

За тим не сумує: він мудра людина –

за юрти іде, у початок світів.

Нехай поділитися бай не схотів,

чом не посміятися із молодими?..


СЛОВА  ЗАВІТУ

Перше Слово

Немало я пройшов страшних доріг,

пізнав немало, і здійснив багато,

достатньо також нагрішити встиг –

судив і заздрив, нахвалявся зухувато…

Мені вже недалеко до кінця,

стомився я, спинився серед поля:

тепер-то знаю, що лихі серця

ніколи не звільняються од болю.

Я майже згас, розвіявся, як дим.

тепер уже нікого не зігрію.

Давним-давно залишив молодим

надію, віру і любов, і мрію.

Не чув й не чує мій народ мене…

Не поведу його у світле, чисте небо.

Та він вождя і будь-якого прокляне:

йому вождів, здається, і не треба.

Не множу я стада і табуни, –

не годувати ж злодіїв в законі?

Якщо не відчуватиме вини,

хай забуває син – навіщо коні

й для кого вівці набирають жир?

Зневажив я науки – просто рину:

для того, щоб змінити світ і мир,

я й так розкидав дарма перлів скриню.

Ніхто не відгукнувся на пісні.

Все, що залишилось – молитися Аллаху.

Та межі молитов мені тісні:

вже й кожен день – неначе «хадж на плаху».

Дітей учити – оскоромитись у піст:

цим покоління сумніви забуто.

Цей світ не мій уже, і я у ньому – гість.

Куди ж – в чуже, ще й зі своїм статутом?

Тож каявся я чесно до сих пір:

гадав – не в силах дійсності змінити.

Нарешті взяв чорнило і папір,

щоб написати ці «Слова Завіту».

Скажу собі в кінці: «Зробив, що зміг…»

А прочитавши наболіле й сокровенне

в моїх листах, чи не спалити їх –

народ і час те вирішить без мене.

Друге Слово

В дитинстві чув я, як один казах

на ринку висміяв захожого узбека –

про мову гостя «тарабарщина» сказав,

хоча й до власної, мабуть, не знав абетки.

А ще назвав його і «сартом боязким»…

Був інший – над татарином сміявся,

«під котрим наче в безкраї в’яз кінь».

І вірив у ту блаж всесвітню я всю!

Коли усі гуляли навкруги,

коли уже й «розгулювались в дим»,

я чув од них, що й росіяни – вороги:

«добра не жди зв’язавшись із рудим».

Тоді ще я не кланявся журбі,

сприймав буття, мов кладезь нагород,

щоранку тричі говорив собі:

«Який прекрасний і величний мій народ!»

Та йшли роки… І сумніви прийшли,

бо став я бачити і глибоко, й далеко.

Тож в далі тій, проявленій з імли,

узрів і благочестя, й ум узбека.

Коли ж минув олжі тумани я,

лягли мої «дитячі правди» прахом:

побачив чесність, працьовитість ногая,

та витривалість, недоступну і казахам.

До росіян теж довелось іти:

ні сни, ні приказки, як мовиться – «не в руку».

Кажу тепер всім: «Дякую, брати,

за те, що є ви, за терпіння, за науку!»

Третє Слово

А межи казахів – ненависть і розбрат…

Я часто у себе питаю: «Чому

міняємо ницо ми оптом і в роздріб

суть, совість і честь на жебрацьку суму?!»

Недарма казали колись аксакали:

«Лінивий в житті цім боїться за двох.

Хвалькові призначена доля шакала.

Дурний та безчесний і родичам – вовк».

Спитай себе кожен – а чи не погас ти,

чи серця у грудях іще не спинив?

Пороки усі – від жадання багатства,

дешевої слави, марнотних чинів.

Дивіться: батьки статок важко так множать,

щоб дітям дістались великі стада, –

імуть батраків, пастухів і сторожу.

Тим часом життя – як пісок, як вода…

Стає пасовищ уже, вільних, все менше.

Вражда закипає між дружніх родів.

Повзуть у чуже, на загарбане межі.

Слабкіші втрачають і дім, і наділ.

Чи ж бідний багатому щастя бажає?

Чи скривджений кривднику зичить добра?

Зате, якщо підлий ти, хитрий, безжальний,

невдача тобі – не жона й не сестра.

Яка ж од Всевишнього нам нагорода

за те, що існуємо в тернах журби?!

Колишні сини степу, віри й народу

тепер – конокради, старці і раби…

А виродки різні, сягнувши до влади,

таких же «підніжків» вербують собі.

Були ми, хай бідні, та чесні номади,

тепер – безпритульні мерці, далебі.

Суди наші – нашої правди потрава.

Закони чужі: їх читай хоч з кінця!

«Важлива не суть особливості справи,

а істинна сутність особи істця».

Ти сильний? Не бійся неправої дії!

Ти підлий? Топчи тих, хто красти не зміг!

Ось кажуть: «Якщо у суді є два бія,

то правди аж цілих чотири у них».

Ми сваримось більше, і плодимо суддів.

Нам душі витоптують наші стада!

Той, хто на суді хоча б раз був присутнім,

той знає – в чім наша найбільша біда.

Казахи! Невже справедливість – омана?

Будити серця і уми – на порі!

Закон Касим-хана… Закон Єсим-хана…

Пора нам згадати закони старі!

Народе мій, ти «чорний карб» собі витяг!

Пора повернути здобуте в бою!

Бо, лиш живучи по праотчих завітах,

повернемо єдність і правду свою!

Четверте Слово

Даремний сміх – прикмета варнака

чи дурня, чи опальника, чи блазня.

Це ті, від кого мудрий утіка.

Це ті, чиї «набутки» невиразні.

Хіба хто вийде в путь з таким удвох?

Чи ж лайдака хто візьме у підмогу?

Не бачить дурносміхів навіть Бог.

Галайстрі згинути десь без підтримки Бога.

Той не сягне нічого і ніде,

хто дав потісі більше, ніж годину.

Зневага людства на такого жде,

страм від народу й забуття родини.

А той, хто дух в суворості трима –

сміється лише вчасно й там, де треба,

і трудиться, благ не ждучи дарма,

отримає сторицею від Неба.

До схими я не закликаю вас:

ми – люди, і святими вже не станемо.

Та пам’ятайте, що роботі – час,

і намагайтеся сміятися останніми,

бо сміх останнього – то виправданий сміх.

Як по трудах прийде жадане свято,

я усміхнуся, порадію за усіх

вас чесних – тих, яких іще багато.

Та не кепкуйте із каліки й простака,

не слухайте огидних жартів бидла:

міцна карати у Всевишнього рука,

і все йому з висот захмарних видно.

П’яте Слово

Коли печаль ночами болі множить,

коли журба катує ум завзято,

людина вільно й дихати не може,

бо дух неначе взято у лещата.

Людина мов існує – не живе.

Обличчя стариться її… Сивіє чуб…

Людина дивиться у дзеркало криве,

і сльози вже й несамохіть течуть.

Але ж замислімось – звідкіль оця печаль,

чому наринула оця журба проклята?

Може, тобі і не загубленого жаль,

а просто заздриться рясним набуткам брата?

А може, ти лякаєшся нового,

або тебе відлякує вже даль?

Не варто сумом і гнівити Бога,

оплакуючи смерть своїх жадань!

І треба, щоб трагічну грати роль,

дрантя, скімлення та поникла голова…

Ти чуєш подих небезпеки біля скронь?

Тебе твої ж і підведуть слова,

твої ж діла мірилом стануть фальші.

Ми звикли зазіхати на чуже…

Позаздриш, і всі дні твої подальші

навряд чи будуть радісними вже.

І слава, і багатство – то сміття!

Для щастя лише посмішки і треба!

Той, хто прожив по совісті життя,

милішим буде Господу за тебе.

Шосте Слово

Немало степ нам віщого сказав…

Але спитай-но про насущне там, у нім –

ізнов розкаже будь-який казах

про «єдність племені» і «спільність табунів».

Воно-то й так… Та сенс у тім чи є?

В роду теж неоднаковий народ!

Давно відомо, що гуртове – нічиє,

а значить – рай для злодіїв-нероб.

Чи не замислювався, мій казаше, ти –

чом панствують і буйствують жлоби?

Нам єдність духу варто берегти,

а не гноїти в спільних звалищах скарби!

Чуби завіяв аксакалам сніг…

Але чи мудрість – мати сивини?

Ану, послухай кожного із них –

таки достаток визначать вони

основою буття на цій землі.

Тому-то ми – людей лише подоба!

Гаруємо, натомлені і злі,

сумні і безсловесні, як худоба.

Народе мій, за мудрістю підходь,

поки Абая вільно ще мисль ллється:

«Має душа нам осявати плоть,

тоді і труд, і подвиг – то мистецтво!»

Краса і воля – ось начало всіх начал!

А спільне їдлище означує «священним»

яким би титулом себе не величав,

лиш ледар, лиш почвара, лиш нікчема.

Сьоме Слово

Ще первозданне, як сама земля,

саме собі – природи віща суть,

зростаючи, шукає немовля,

джерел знання і материнську грудь.

Цей вічний голос тіла і душі –

дві цілі, які дав Творець очам...

Минемо і майнемо, як дощі,

ми, зрадивши хоча б одне з начал.

Дитина тягнеться, вивчаючи усе,

до слова, ноти, цифри, кольорів…

Та зрештою таки знаходить сенс

і цих мирів, і цих морів, і цих вирів.

Але чому ж в дорослому житті

розвіюється мудрість, наче дим?

Знання природи топимо в смітті.

Зрікаємося істини і див.

Вже приземлили душі, продали,

зміняли на марноти і плітки.

В арики воду забираємо коли,

так само гасимо ж ми і могуть ріки…

На все у нас є відповідь одна:

«Хай кожен сам, як хоче, так живе!»

Тому-то мудрих і забуто імена.

Тому-то й не сприймається нове.

Відмовившись від пошуку добра,

ми забуваємо і те, людина – хто є…

Тому дитяча вранішня пора

мені й здається нині золотою.

Восьме Слово

Хто нині пам’ятає мудреців?

Вони давно вже – «голоси в пустелі»…

Чи ж треба розуму начальникам оцим,

щоб рахувати мух і тріщини на стелі?!

Чинів сьогодні досягають дурні,

самі готові вчити всіх і вся.

Ось бій гладкий, як глек на винокурні, –

цей свого місця саме так досяг.

Він завжди й скрізь віщує, мов пророк.

У нього задуми величні і хороші?

Де та-ам… Замість таланта – лиш порок!

Все, що йому потрібно, – ваші гроші.

І прощення гріхів за гроші купить,

поправши віру, Батьківщину і народ.

Отари, табуни, манаття купи –

йому не треба інших нагород.

Глухий, байдужий до чужого болю…

Між ним і правдою давно – гранітний мур.

Навіщо кращої йому бажати долі?

«Надмірна совість – лиш причина всіх зажур!»

Всяк мудрий – ворог сильним цього світу.

Мов кістка в горлі – віще слово їм.

Для бідняків – мої Слова Завіту,

їм досвід свій болючий заповім!

В них вірю! Проте думаю надвечір,

коли знов чую в млі плачі, замість пісень:

«Чи варто додавать ваги на плечі

тим, хто вже й так і Всесвіт цей несе?»…

Дев’яте Слово

Звичайно, я – казах перед Всевишнім.

Та нині розчаровують брати:

знов бачу похвальби, скандали вічні,

байдужі лиця, очі без мети.

Як не любити свій народ поету?!

Я б возвеличив навіть кожного старця,

якби не бачив, що відмовою від лету

народ мій вибрав шлях поганого кінця –

поживи ворога, судді, шайтана й ворона.

А час ще помилки уперто й множить!

І, хоч мені за моє плем’я соромно,

казахи, вас покинути не можу.

Тож, якби там і щоб там не було,

я з вами стріну і біду, і зло.

Не чули ви, хоч я до вас кричав,

Як заблукалий у нічному лісі.

Кудись там вийшов… Йду межи прочан…

Тут всі – як я: без мрії і без мислі…

Можливо навіть видаюсь живим,

і заклопотаним вже невідомо й чим,

та став би каменем я краще межовим,

ніж мати отакий ганебний чин!

Серджусь, як вогнище із мокрих дров горить.

Сміюся, як на торжищі убогий.

Якою мовою зі світом примирить

себе такого – злого і сумного?!

Секунди і хвилини ще в час линуть…

Мабуть, знов благо мою землю омине…

Та вірю: мертвого хоча би, ощасливлять

казахи світлого майбутнього мене!

Десяте Слово

Рокам, із острахом, постійно лік веде

у юрті, в котрій темно, сумно, зимно,

сім’я казаха, поки сина жде.

В сім’ї казахській всі чекають сина:

і батько, щоби рід не згас, бува,

і мати – прихилитися на старість…

Поки худоба є, поки росте трава,

всьому потрібна чоловіча сталість.

Але майбутнє наше – «темний ліс»…

Хтозна, якою син той виросте людиною?

Можливо батько й мати море сліз

ще виплачуть недоброю годиною.

А може, добрі випадуть шляхи,

й не виросте із хлопчика нероба.

Та чи замолить наші він гріхи?

Чи відстраждає наші болі і хвороби?

Якщо, казаше, ти чужого не чіпав

і жив по совісті, то й старість – не біда є.

Якщо ж душа у тебе чорна, наче пал,

по смерті, й син лиш лайкою згадає.

Жертовних синові і непотрібно мук.

Потрібен приклад батьківський йому.

Він може стати і знавцем усіх наук,

з душею, що чорніша за пітьму.

Отже, багатства дарма не греби,

рости-лелій трудівника й батира,

який у дні розпуки і журби

не зрадить ні тебе, ні степ, ні віру.

Одинадцяте Слово

Дві біди прижилися, дві лютих напасті

у степу, що був раєм казахам завжди.

Перша – звичка погана у ближнього красти.

Друга – нице підбурення всіх до вражди.

Ось голодні крадуть у багатих худобу:

голод застить і серце, і душу, і вічі…

Та багач захабарить суддівську жадобу –

лупить з них за украдене втричі.

А ще гірше, коли в дім спокусником-змієм

заповзає лайдак, що на заздрість нажив нюх:

тоді час настає не до кращого змінам –

тяжбам, сварам, судам, зубожінню.

Ну а тим, що сягнули суддівської влади,

іще й ліпше, що зло стало правилом світу:

їм потрібні ці дві наші гемонські вади,

щоб ще більше на них багатіти й жиріти.

Ось малесенький камінь здіймає лавину…

Так і заздрість – прийшла, значить, бути біді!

Вже брат з братом враждують, а батько із сином,

зате добре живеться при тому судді.

Посередник-підбурювач множить стада,

і захоплює владу над батьківським краєм.

Що до того, що йде уже кровна вражда,

і що смерть свою подать криваву збирає?!

Я віддав би за щастя народу усе б,

але сам небагато я можу…

О, казахи, коли ж ми повернемо в степ

дружбу, совість та істину Божу?!

twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru mail.ru ya.ru rutvit.ru myspace.com technorati.com digg.com friendfeed.com pikabu.ru blogger.com liveinternet.ru livejournal.ru memori.ru google.com bobrdobr.ru mister-wong.ru yahoo.com yandex.ru del.icio.us