Мироненко І. "Чим хата багата", випуск 08.05.2012

08.05.2012

(позивні)

ВЕД.

20-та година. Ви слухаєте Харківське

обласне державне радіо.

(заставка «Чим хата багата»­­–

музика, на фоні)

АКТОР. Щедра

хата радістю багата. Ділитися радістю,

підтримувати у смутку – закони

добросусідства. Розповіді про традиції

і побут, пісню і святковий стіл тих, хто

мешкає на Харківщині (а це люди більше

ста національностей і народностей). 12

історій за рік – ніби 12-ть домівок

різних народів, яких доля привела на

схід України дуже давно чи вже у наші

дні. Рідний дім – це матеріальна і

духовна опора, родинне вогнище. Зігріймося

словом!

О цій порі щомісяця слухайте авторську

програму Ірини Мироненко «Чим хата

багата».

(відбивка)

Коли вперше побачила

цю прикрасу над своєрідною

дівочою шапочкою, подумала: ковила,

прилаштована султанчиком на маківці.

Але то коливалися в танці біло-сірі

пера. Жмуточок

пір'я пугача прикріплювали казашки як

обереги, яскраві кольори одягу були

дозволені лише юним дівчатам і молодицям.

Іще той головний убір нагадував юрту

десь на степовому обрії. У нашій програмі

буде більше інтонаційних кольорів

смутку й жалю за полеглими на війні

найбільшій – Другій світовій. Про

казахів на землі Харківщини.

Живі

говорять про убитих, і втрачений ніж

здається із золотою колодочкою. Мертвим

не соромно, а живим ніколи озиратися:

хто швидко йде, з того вітер пилюку

здуває. Віддаляємося вже й від спогадів

старших про війну, поринаємо у нове

життя. Яке ж воно там, де найбільш доречне

слово «Євразія»?

Оголошення на сайті

міста Атирау

– нафтової столиці Казахстану (Атирау

розташоване одночасно в Європі та Азії).

«Продам 8-канатну юрту, чучела сови,

фазана, лані, здам в оренду палатку на

250 місць. Гадаю на каві – про відкриття

доріг». «ЖОЛИ УЛКЕН» – той, хто має

велику дорогу (великі права). Древня і

в той же час модерна казахська формула.

До сучасних оголошень дотичний і

анекдот.

АКТОР.

Прилетіли на Місяць американець,

українець і казах. Господь їх зустрів

і запитує, навіщо їм місячні кратери і

моря. «Ракетні бази розташувати, сер»,

– відповідає американець. «Цілину

освоювати, прости Господи»,– додає

українець. Казах опустив голову: «Думав,

когось із своїх зустріну».

(відбивкою танцювальнаказахська

мелодія із студентського концерту)

ВЕД.

Вони тут свої – відчувалося на

студентському святі в ХАІ, коли на сцені

танцювали-пурхали казашки. Граційні й

горді, як степові білокрилі птахи.

Віолета Бушанова і Марина Драгунова.

БУШАНОВА. Меня зовут Бушанова

Виолета, я из

Казахстана, учусь на 5 курсе второго

факультета Харьковского авиационного

национального аэрокосмического

университета.

Я вижу как вы общаетесь

с представителями общества казахского

харьковского «Бирлик».

Скажите, пожалуйста, вы давно с ними

знакомы?

Да, я знакома очень давно, но

тесные связи у нас начались когда мы

поехали всей дружной нашей казахстанской

семьей на выборы президента Назарбаева.

Еще с тех дней мы стали еще лучше и лучше

дружить.

Это вы ездили в

посольство своей страны, в Киев?

Да, это было 3 апреля 2011 года.

Мы с вами горим уже

в те дни, когда уже вспоминают все больше

и больше о победе, о войне,

и 70 лет назад именно на Харьковщине

погибла 106 кавалерийская дивизия

казахская. А из вашей семьи кто-то был

участником войны?

Да, мой дедушка был участником

Великой отечественной войны, также

заслуженный деятель, другой дедушка,

по маминой линии, профессор, закончил

Бауманский техникум на то время, и

преподавал в Алмаате ядерную физику.

А во время войны они кем были?

Во время войны были

простыми солдатами, молодыми на фронт

уходили.

(солдатський

марш – домра)

ВЕД. Віолета

Бушанова – з Уральська, міста, в якому

жила в дитинстві перша казашка, удостоєна

звання Героя Радянського Союзу Маншук

Маметова. Незадовго до того з яблуневого

Алмати (саме так, яблуневе – перекладається

ця древня назва) дівчині на фронт прийшла

посилка яблук, покуштувала вона

одне-єдине, інші роздала солдатам і

офіцерам.

Алмати – це

слово вперше

викарбували на срібних дирхемах 13-го

століття. У столітті 19-у росіяни заснували

на тій території фортецю, назвали

містечко Вєрний. 1921 року ташкетські

більшовики намагалися повернути

історичну назву, але на слух їм,

малоосвіченим, більш «казахським»

видалося «Алма-ата» (химерний переклад

– «дідусь яблук»). Аж 1993 року в Конституції

Республіки Казахстан записали: «Столиця

місто Алмати». Назва залишилася, а ось

головне місто вирішили розбудовувати

північніше, ближче до центру Євразії.

З 1997 року – це Астана, колишній Цілиноград.

Саме звідти на Харківщину весняної

пори 2012 року потрапить пошуковий загін.

Втім, про все це не

дізнається Маншук. Подумки приміряла

на неї стильний костюм ведучої

студентського свята Віолети Бушанової,

а на Віолету – солдатську форму. Тоненьку

ХАІвську топольку в окопі уява ніяк не

тулила, а ось Маншук на сцені – та будь

ласка. Вона закінчила два інститутських

курси, могла бути писарем при штабі, але

стала кулеметницею, прикривала відхід

свого підрозділу, доки не була смертельно

поранена. Звання Героя Радянського

Союзу Віолетиній ровесниці й землячці

присвоять посмертно. Десь уціліє її

лист з припискою для сестрички: «Апкетай,

прийшли мені маленьке люстерко».

(відбивка)

Солдатським

маршем називають цей твір, який дійшов

із середньовіччя. Його автор – Байжигіт,

особистий домрист хана. Він умів передати

мелодією нечутний для простої людини

голос Всевишнього, мовчання, з якого

(вірили у безмежних степах) і почалося

сотворіння світу. Казахські

музиканти-традиційники свої інструменти

створюють теж із мовчання дерева.

Побачити матеріал можуть у найнесподіваніших

місцях. Кажуть, що один відомий домрист

попросив господаря дому, в якому гостював,

віддати йому…дошку з підвіконня, щоб

зробити новий інструмент. Двострунний

кобиз інший майстер «упізнав» у дошці,

яку водій підклав у грязюку під домкрат.

Казахи вірили, що

кожна домра народжується із гілки

Світового Дерева. У неї своє почесне

місце в юрті, круглій, мов колесо сонячного

воза. Вершечок її купола – неначе хрест,

окреслений колом. Він нагадує птаха в

польоті. Так

народився і поетичний образ Фенікса,

що відроджується з попелу.

У казахів говорять:

«Будинок з

дитячим сміхом – базар, а без нього

мазар

(могила)». Діти-війна-смерть-Фенікс. Наша

програма нанизуватиме і цей ланцюжок,

але спершу – з іншого, літературного

післявоєнного потоку – рядки з балади

Олександра Дольського:

АКТОР.

«И я лежу уже десятилетья

в земле чужой, я к этому привык.

И

слышу: надо мной играют дети,

но я не

понимаю их язык».

(відбивка – з

маршу солдатів)

АКТОР.Громадська

молодіжна пошукова організація «Фенікс-К»

створена в Краснограді 2012 року за

підтримки тамтешньої райдержадміністрації.

Це дозволяє з архівно-пошукового етапу

перейти до польових досліджень.  

У травні 1942 року на околицях Краснограда

розгорталися фінальні події

Ізюмсько-Барвінківської операції, в

яких брали участь і бійці з Казахстану

–. Кавалеристи прикривали відступ

Червоної Армії. Тому громада харківських

казахів пропонує молодіжній організації

«Фенікс-К» почати пошуки біля Краснограда,

зокрема, в Хомутинському лісі. Гасло

цієї роботи: «Війна не закінчилася, доки

не похований останній солдат!»

З Астани і Павлограда

приїхали в наш край загони «Мемориальная

зона» і «Майдан

жолы». Разом з ними побували на місцях

боїв рідні полеглих – дочка воїна 106-ї

Казахської національної кавалерійської

дивізії Каірбека Капажанова та племінниця

кавалериста Нурума Усенова. Організацією

цього приїзду опікувалося Харківське

міське національне громадське об'єднання

казахстанців «БІРЛІК» за сприяння

посольства України в Казахстані. Гості

побували в Балаклії, зокрема, в тамтешньому

краєзнавчому музеї та на вулиці їхнього

співвітчизника Хіви Муканова, який

героїчно загинув під час визволення

Балаклії у 1943 році.

(відбивка

– з пісні «Вот здесь мой дом» у вик. Рози

Римбаєвої)

ВЕД.

Щоб дитина не завмерла, вагітній казашці

давали напитися води, яка стікала по

лезу ножа, але не простого. Той ніж мав

належати її чоловіку. По невидимому

лезу спливали дні й ночі, народжувалися

чужі діти, а чоловіки не поверталися.

Хіба що у жіночих снах – аж у той край,

про який співає Роза Римбаєва.

(фрагмент пісні «Вот

здесь мой дом» –про

юрту і потік)

ВЕД.

Кочівники на конях нагадують

непрогнозований потік. Але при цьому

кочова демократія передбачала існування

ритуалу «ХАНДИ ТАЛАК ЕТУ», тобто

відмову від хана. Ні, його не виганяли

– весь народ за згодою і угодою сам

відселявся від правителя, якого не

вважав впливовим і дієвим. У безмежних

степах це було можливо. Втім, у нащадків

кочівників кращі прояви свободолюбства

переслідувалися, тож покора ставала

мало не спадковою. «СОЗИ ТОКТАУ» –

здатність зупинятися, підпорядковуючись

слову. На фронті слово наказу теж або

зупиняє, або виводить на лінію смертельного

вогню.

АКТОР.

Из Акта о приемке 106-й

кавалерийской дивизии.Совершенно секретно.Численный состав дивизии:

4091 человек

Вооружение:

Автоматы:0

Наганы:0

Винтовки:102

Минометы50мм:43

Минометы82мм:18

Кони: 3180

Конец формы

ВЕД. Перший

ешелон з Казахстану вийшов у квітні

1942 року, останній, 10-й, прибув під Харків

12 травня того ж року. Поповнення було

обмундироване по-зимовому. Тільки один

полк мав шинелі й чоботи, всі інші – у

валянках і кожухах. Валянком пришпорив

коня – і під травневим сонцем – назустріч

німецьким танкам. Мустафа Юнусов –

медсанітар із «харківського котла».

Потрапив у полон. Згодом утік, знову був

в армії, а після перемоги – вже в таборі

радянському. Не мав ні нагород, ні

поздоровлень. Сам відзначав вдома 9

травня. Після його смерті прийшов лист,

де вказувалося, що йому вибачили і він

матиме пільги учасника Великої

Вітчизняної війни.

Це тільки одна з

численних історій, які знайшла і

зберегла керівник об'єднання

харківських казахстанців, уродженка

вже неодноразово згаданого Уральська

Макка Каражанова.

КАРАЖАНОВА.На сегодняшний момент

найдены документы – самое важное. Это

акт о приемке дивизии, донесения 6-го

кавалерийского корпуса о составе,

состоянии дивизии. Это командный и

комиссарский состав полностью поименный.

Мы имеем список. Это номера эшелонов

дивизий. И уже она внесена в Википедию.

Это самое главное – дивизия не считается

пропавшей. Я хочу сказать огромное

спасибо всем ребятам-поисковикам,

которые помогают нам. Это ребята России,

которые подключились к нашим поискам.

Мы же не являемся профессиональными

поисковиками. Мы имеем на руках материал,

но иногда мы можем его не правильно

распределить, разместить. И они нам уже

помогают. Очень много помогла нам

Красноградская райадминистрация.

Действительно, люди, занимающие посты,

– люди-историки, которые любят свой

край. Они издали 3 великолепных тома

книги «Красноградщина», и в каждый том

была внесена фамилия жителей

Красноградского района, отмечены подвиги

женщин, оставшихся без мужчин, как они

прятали красногвардейцев с плена. Когда

это читаешь, берет глубоко за душу. Мы

бы никогда сами не нашли без помощи

красноградцев следы 106 кавалерийской

дивизии. Потому

что в Краснограде еще жив

почетный житель города Краснограда

Леонид Михалыч Карцев, который бросил

все и включился в помощи к нам,

и сегодня мы имеем связь с родственниками,

сегодня мы имеем связь с внуками, для

казахов это очень важно, потому что у

нас есть вера и в вере нашей есть традиция,

что каждых 7 поколений на землю возвращаются

наши предки. Поэтому наши предки всегда

старались, чтобы умереть дома, но если

они погибали в бою, то это превозносило

еще больше род. Уже сегодня можно писать

историю 106 национальной казахской

кавалерийской

дивизии, уже сегодня есть желание снять

художественный фильм о той трагедии,

которая произошла. В казахской нашей

кавалерийской

дивизии были 62,8% комсомольцев и

коммунистов. В эту дивизию, потому что

она была национальной, были собраны

самые лучшие, комиссаром 106 кавалерийской

дивизии был нарком Казахстана Сиитов

Нуркан. Кульмагобетов – это человек,

который был вторым секретарем, вот такие

должности люди имели, шли на фронт,

оставив дома родных, близких, очень было

много тех, кто еще не успели жениться,

молодые мальчишки, которые не оставили

в Казахстане след своих потомков. Но из

тех, которые успели жениться, остались

дети. Благодаря

внукам, благодаря детям, то что вот они

писали, искали, поиск продолжался. Мы

начали получать из Павлодарского архива

7 фамилий. К нашим тем фамилиям, которые

мы имеем.

КОР.

Я прочитала в одному з матеріалів, який

розміщений, був в ефірі одного із

казахських радіо, ваше інтерв’ю

журналісту, де ви згадуєте: зовсім

недавно була жива людина, якій 102 роки

– той, хто вижив, уцілів, врятувався

дивом. Як доля далі склалася у цієї

людини?

КАРАЖАНОВА.Его уже не стало. Туменбаев

Садык. Когда к нему пришли из военкомата,

он сказал: вы знаете, я сидел и ждал, чтоб

рассказать, что с нами случилось. Вот

буквально недавно мы нашли документ.

Оказывается,

Туменбаев Садык он был профессиональный

военный, он прошел финскую войну, командир

артиллерийского взвода, и он шел на

войну как комиссар артиллерийского

взвода. А в связи стем, что вооружение

дивизии было вообще никакое, вооружены

были

102 винтовки и 3200 шашек…

КОР. Не

знаю чи будуть чути наші слухачі як

риплять за нашою спиною двері. Думаю,

чутимуть. І щось у тому є таке трошки

моторошне, наче то ходять оті душі, які,

знаєте, залишилися там десь, може, навіть

і не поховані. А справді чи є могили і

є імена казахів на хоча б таких невеликих

сільських похованнях, уже щось встановлено?

КАРАЖАНОВА. У

нас есть только одно захоронение. Это

в районе города Краснограда, мы будем

его проверять, потому что села фактически

исчезают и захоронения иногда переносят

и переносят с ошибками и может фамилия

нашего кавалериста уже не быть на новом

перенесенном кладбище, поэтому мы пока

проверяем, но я хочу сказать, что сегодня,

благодаря Красноградской районной

администрации, создан поисковый отряд«Феникс».

Мы были на встречи с «Фениксом».

Вы знаете, это масса впечатлений,

положительных,

это когда школа в селе Песчаное

и основным является направление

именно поиск и восстановление памяти

погибших в Великую Отечественную

войну. Какой памятник красивый в селе,

как он ухожен. Братская могила – столько

цветов и столько детей, которые в

поисковых отрядах, именно энтузиасты,

энтузиасты своего дела, уже не одно

поколение этой школы входит в состав

этого отряда. Сейчас они получили

отдельный статус и называются поисковым

отрядом «Феникс».

Хотели сделать музей 106 кавалерийской

казахской национальной дивизии, и мы

верим в то, что как говорится, поток

пошел, то он не остановится. Мы верим в

то, что обязательно найдем, может быть,

еще один подтверждающий документ. Я не

говорю о захоронении, вы прекрасно

понимаете, что трагедия была масштабной,

сколько попало в плен, сколько погибло.

А потом знаете, что с этим всем происходило,

когда шли скрывания потерь, когда не

хотели говорить об этом. Имея на руках

документы, мы договорились в Книгой

памяти, мы можем внести имена погибших

кавалеристов в Книгу

памяти.

В 42 году на окраинах

города Краснограда легла целая наша

дивизия, в составе 6 кавалерийского

корпуса. А в 43 году, 19 сентября, освободила

город Красноград наша 72 казахская

стрелковая дивизия. Она не называлась

казахская, она была 72 стрелковая дивизия,

но формировалась она в Казахстане. И 19

сентября она получила название

Красноградская гвардейская. Красноград

нам сегодня дорог тем, что одна дивизия

была потеряна, хотя прошла такой марш

140-170 км в глубоком тылу врага. Я бы еще

хотела сказать, что о 6 кавалерийском

корпусе, 7 танковой бригаде еще никто

не писал историю. А это все-таки

надо написать. Они окружили город

Красноград, они боролись на окраинах

города Красноград. И пока не получили

приказ, они ни на йоту

не отступили от окраин города. Я читала

архивные документы, в книге «Красноградщина»

написано о том, когда местные жители

выходили из подвалов своих, они увидели

улицы, засеянные лошадьми, кавалеристами

и это было жутчайшее зрелище, которое

они помнят. Нам, наверное, всем нельзя

забывать о том, что трагедия, которая

произошла в нашей области, она не должна

быть забыта. Сегодня уже пришло время

помянуть их всех и надо просить за их

души, что б они получили покой.

КОР.

Я слухала вас і згадувала фотографію,

на які ви стоїте поряд із Тетяною

Миколаївною Крупою біля православного

храму. Це так зворушливо і так, мабуть,

по-людськи, з великої букви по-людськи,

коли до православного може прийти

мусульманка з своєю колегою, подругою,

а мулла може благословити далеко у

Казахстані Тетяну Миколаївну, на її

справи, хоча вона православна людина.

Це так рідко буває між конфесіями. Але

мені здається, що і назва вашого

товариства – вона теж пов’язана із

вірою, дружбо, із пам’яттю. Як до речі

«бірлік» перекладається?

КАРАЖАНОВА. Содружество.

Это самое важное, что мы не определяем,

кто ты по национальности, нам не важно,

что ты коренной казах, нам важно как ты

относишься к тому, что ты живешь, жил

когда-то в Казахстане, это частичка

памяти из Казахстана, то, что ты хочешь

быть вместе и получать просто удовольствие

от общения. Украинцы и казахи – они

похожи. Женщины особенно. Вот взять

казахскую женщину, из Западного

Казахстана, откуда я, и взять украинку

– один в один. Те же руки в боки, та же

решительность, умение вовремя взять на

себя все и та же любовь к своей семье,

преданность своей семье. Это нас

объединяет. Это нас не разрушает,

и я благодарна Богу, что я живу здесь на

Украине, я очень люблю Украину, я люблю

украинские песни, я люблю город Харьков

вот за то, что он такой многонациональный,

разнообразный, что здесь можно спокойно

ходить по улицам, за то, что ты можешь

чувствовать себя гражданином.

КОР.Щосьє у вашому домі,

що нагадує родину і ви можете точно

сказати: ви казашка?

КАРАЖАНОВА. У

меня есть купешки,

это такие одеяла, на которых мы сидим,

они шиты орнаментом, у меня есть домбр`а,

у меня есть казахский национальный

костюм и у меня есть очень много статуэток,

связанных с родиной. У меня даже целая

комната, она сделана в моем национальном

колорите, есть комната, которая сделана

в украинском, потому что у меня муж

украинец, и я все это сделала. И наш

ребенок – он растет между двух

национальностей и он сегодня с гордостью

говорит о том, что я наполовину казашка,

наполовину украинка, потому что раньше

я помню не так относились в смешанным

бракам, то сейчас это даже для нового

поколения, это даже как гордость.

КОР.

І таке теж, мабуть, традиційне прохання

– усі жінки розповідають про свої

національні рецепти…

КАРАЖАНОВА.Национальное блюдо,

которое у нас всегда стоит на столе,

– это баурсаки. Готовят просто,

элементарно, берется тесто дрожжевое,

для пирогов, но режется на кубики и

бросается в кипящее масло и они так, от

знаете, поднимаются, такие булочки

получаются, маслянистые, но они очень

сытные. И это вот,

кстати,

хозяйка каждая в казахской семье

определяется,

насколько пышный у нее получился баурсак.

Вроде блюдо простое, но по пышноте оно

определяет насколько искусна хозяйка.

Прохання на останок, щоб ви

сказали щось рідною мовою….

(казахська, з

перекладом) Я желаю вам

большого счастья.

(відбивка з

пісні у вик. Рози Римбаєвої «Вот здесь

мой дом»)

ВЕД.Коли

пишуть про історію Казахстану, ілюструють

розповіді дивовижними археологічними

знахідками. Це бронзові світильники

3-2 ст. до н.е. – світильник з вершниками

і світильник з вовками та воронами. Як

ними користувалися, як жеврів жар крізь

отвори і зігрівав юрту – то вже окрема

історія. Мені вони нагадали великі гриби

на ажурних, але широких ніжках, з пласкими

шапками. Бронзова шапка-кришка – ніби

арена, оточена мініатюрними фігурками

тварин, а в центрі – самотній вершник.

За тим, як виглядає людська постать,

робиш висновок: кінь – важливіший.

Для характеристики

тільки зовнішнього вигляду коня у

казахській мові існує майже півсотні

слів. Та ще й маса вікових означень:

лоша – кулин, або ніжніше – кулиншак,

малому вже рік – він зветься «тай»,

трирічний – арда ємген, ще старший –

кунан і так – аж на цілий словниковий

розділ.

З 18 століття живе оця

мелодія, присвячена бойовому коневі.

(домра

– фрагмент )

ВЕД.

Бійцівські якості в наші дні потрібні

вже не коням, а людям. Особливо таким,

які свої дні планують за принципом

казахської приказки: «Життя

без праці — погаслий жар».

Думаю, з нею погодилася б і заступник

Харківського об'єднання казахстанців

«Бірлік» Тетяна Крупа.

КРУПА

народилася у Харкові, я харків’янка.

Але так склалося, що доля мене з 2009 року

занесла як археолога і реставратора до

Казахстану. У мене з'явилися там друзі,

у мене з'явилися тут друзі – Каражанова.

І коли стало питання про пошукову роботу,

то я не могла відмовити подрузі. Це і

наша історія. Завдяки цим людям, ми

говоримо зараз про 106 кавалерійську

дивізію, долю якої ми встановили з

Каражановою удвох, яка формувалася в

Акмолінську. Завдяки цим людям ми з вами

живемо.

(фрагмент

пісні «Алія» у вик. Рози Римбаєвої )

ВЕД.

Макка Каражанова якось написала під

фото своєї подруги Тетяни Крупи, яка

потрапила в гості до далекої прародички

Чингизхана (Актюбинськ, 2010 рік): «Дай

нам Боже, прожити так, щоб у такому ж

віці очі наші світилися мудрістю і

спокоєм, а не злістю й образою на всіх

і все».

(відбивка)

ВЕД.

Ви слухали програму обласного державного

радіо «Чим хата багата» - про справи

об'єднання казахстанців «Бірлік». До

ефіру її готували оператор Наталія

Пересада, режисер Володимир Самохвалов,

автор і ведуча Ірина Мироненко.

Дякуємо за увагу.

І.Мироненко

twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru mail.ru ya.ru rutvit.ru myspace.com technorati.com digg.com friendfeed.com pikabu.ru blogger.com liveinternet.ru livejournal.ru memori.ru google.com bobrdobr.ru mister-wong.ru yahoo.com yandex.ru del.icio.us