Олег ГОНЧАРЕНКО ВIЩИЙ ЗБЛИСК ТАБУНА (ЛЕЛIТКИ КАЗАХСЬКОЇ ПОЕЗІЇ). Ч.1.

Шоже КАРЖАУЛОВ

ПIСНЯ

Моя домбра, то джерела пречистий дар.

У ній – мелодії майбутні і старі!

Син Жаркушака, доблесний Айдар –

Ось той, про кого я скажу о цій порі...

Твій перший дід, Айдаре, був батиром –

Iз роду він Дулатів запальних.

Сайким і Батирбек... – всі вже почили з миром.

Не рід, а цілий край був під орудою у них.

Вони могли завоювати цілий світ!

Жили війною й зневажали мир!

Ну, а вже другий твій преславний дід

Вів рід свій славний з племені Шамір.

Як лезо гостра і премудра, як змія,

Хвалебна пісня ця скипає хай моя!

Дулатів сину! Ти також – батир!

Тебе чекає слава теж, повір!

Вона у двері стукає уже:

Простий акин, я – слави брат і кум.

Тож не відмов у милості Шоже!

Скупишся, так? Дивись не пожалкуй!

Я пригадаю цю твою відмову.

Не додає нам сили часу біг...

«Чому, – картатимеш себе ти знову й знову, –

чому Шоже нічим я не поміг?!»

Ну що ж, піду. Iще до темноти

Змішаюся з паломників юрбою.

Та знай: який з людьми в житті цім ти,

Такими будуть і вони з тобою.

I сильним світу доля голови «стриже»...

Не вдаривши, врятуйся від удару –

Не зневажай убогого Шоже,

Його любові не зневаж, Айдаре.

Сліпець-сліпцем, повагу втративши, джигіт:

Пустелями ходитимеш, по колу.

Якщо від тебе чоловічий фарт біжить,

Багатство не повернеться ніколи.

За все і вся одвіт колись тримати:

Нічого не минається дарма.

Якщо у злиднях батько твій і мати,

То прощення джигітові нема.

З людьми будь чесним, наче на духу.

Хай доброта твоя до них не має меж.

Якщо удача зрадить на шляху,

Нічого знов, по крихті, не збереш.

Зневажені колись, й шматка не подадуть.

Й ті, котрих ти колись ганьбив безжурно,

I подвигу твого не зрозуміють суть,

Ще й проклянуть і висміють, як дурня.

Тоді, Айдаре, хоч гукай, хоч не гукай,

Iз небуття не дочекаєшся нікого.

Надієшся потрапити у рай?

Не буде місця для таких у Бога.

Поки живий, звільняйся від дознач:

Або людина ти, або... потім не плач.

Суюнбай АРАНОВ

ПРО СТАРIСТЬ

О старість, таки, ох, недобра ти звістка!

Уже зневажає мене і невістка...

Карга! Хоча й поки в обличчя не б'є,

Злим словом розкльовує серце моє.

У двадцять літ міг я з древ витиснуть мед,

А в тридцять зламати і скелям хребет.

Потоком гірським зазвучав я у сорок –

Поринув у далі крізь невідь і морок,

I влився у море, як суть всі потоки, –

Став сам, наче море, безкраїм, глибоким.

Коли мені виповнилось п'ятдесят,

Багато вже знав я й багато досяг.

Старість тоді мене і наздогнала.

Нищать джайляу отари помалу...

Мчать, трави витоптуючи, табуни...

Отак і життя. Спробуй – час спини!

Пройшли п'ятдесят, пройшли шістдесят...

Вже сімдесят жорном на шиї висять...

А ось зникли й сімдесят в млі, далебі...

Гульк – уже й вісімдесят тобі...

Мені дев'яносто, і я знемігся:

Грів увесь світ, «не нагрівши місця».

Ех, в двадцять років я був – як сокіл!

I в сорок літав ще у небі високім.

Коли ж настали мої шістдесят,

Я вперше «поранив» крило об сад.

Набігло сімдесят, і тоді

Висоти став бачити я лиш в воді.

Небо забрали собі сини.

А старість забрала надії і сни.

Старість, скажу вам, така рахуба:

Все загребла – мрію, пісню і... зуби.

Вночі ж гукає, треба й не треба,

Вставати й нипати просто неба.

А вранці невістка сичить похмуро:

«Будинок виморозив старий дурень!»

Чи є щось сумніше, ніж слабий казах?!

Ох, старість, замішана ти на сльозах.

Шепочеш страшна, як сама пітьма,

Що поряд, крім тебе, нікого нема:

«Ми поріднилися, Суюнбаю!

Не бійся, про тебе як слід подбаю...»

Очі осліпли, як зорі при зливі.

Зморшки лягли, наче шрами жахливі,

Сіттю на руки і на лице.

За що мені покарання це?!

Не розрізняю вже вечір і ранок.

Вже не співати мені на байрамах.

Подругу старість прогнала мою.

На постілі сам я тепер – на краю.

Вже не звільнюсь від цієї напасті:

Тільки й пильнуй, щоб у пекло не впасти.

Вже і десятий десяток іде...

Де ви, літа молоді мої? Де?!

БИРЖАН-САЛ

* * *

Жінко, прокляни красу і стан:

Світ для тебе нині пеклом став.

Може легко за калим купити

Гурію прекрасну і шайтан...

* * *

Скакуна не спиниш на бігу.

П'ятдесят мені. Я скрізь в боргу.

Та не закладу й за вічність волю –

Річ єдину справжньо дорогу.

 * * *

Бідність для джигіта – справжня западня.

Тільки й треба – степу, волі та коня,

Та можливість друга радо пригостити...

Ну, а – ні? Не варто жити вже і дня.

 * * *

Ще співаю трохи... Що ж, і буть добру!

На Арка зібрались люди на пиру.

Ще не забувають. Та болить душа –

Нікому Биржану передать домбру.

 * * *

Кажуть: «Розум відніме хвороба!»,

«Жебраком непотрібним хвороба зробить!»...

Хто здоровий, горлає: «Не вірю!»

Та горлає подалі від гробу.

Iбрай АЛТИНСАРИН

ХТО ЦЕ ?

«Дитя моє, не плач!» – у глупу ніч

На крик скидається, ще й не склепивши віч.

I кланяється, наче вівтарю,

В молитві тій стрічаючи зорю,

Колисці і тому, хто в ній ячає.

Дитину пестить, ніжить, обіймає.

На грудях зігріває пелюшки,

Коли вітри гарчать, наче вовки,

Коли мороз вгризається у стіни.

Цілунками знімає жар з дитини.

Піснями в квітнях будить юні квіти,

Щоб виріс син, як яблуко, привітним.

РIКА

З гнівним гуркотом падає в прірву глибоку, –

Наче срібло розплавлене ллється в опоку!

Оминає огроми насуплених скель

I стихає – ласкавим струмує потоком.

Серце раде ріці. Лиш від доторку хвилі

відчуваєш себе молодим і при силі.

I отари в оцій животворній воді

На хмарки обертаються білі.

I від спраги страшної знімілі гаї,

Ледь припавши до хвилі, печалі свої

Виливають вітрам та воскреслій землі.

Прокидаються в кронах гучних солов'ї.

Ця ріка, як богиня, у всьому права, –

Оживає від благословення трава.

Риб й незнане число розсікає бистрини.

Як знайти їй на славу достойні слова?!

Безліч стад їй уклониться протягом дня.

А здається ж, з «нізвідки» тече навмання?..

Навіть лев, причастившись глибинною правдою,

Захмелівши, муркоче, немов кошеня!


Алхан-Саре КАРАМСИН

ЧАС ВИПРОБОВУВАННЯ

Хто серцем – лев, у кім душа героя,

Лиш той тобі у скруті допоможе.

I той у час важкий сховатись може,

Хто в дні удачі за твоє стоїть горою.

Ти слав того, хто у біді подасть

Хоч кінчик пальця. I шукай такого.

Для більшості ти – друг, поки «йде масть»,

Твоя біда для них – лиш посміятись змога.

Якщо хтось боягуз, навіки він – каліка.

Його за друга мав? Тоді ти мало виграв:

Таких лиш на свята, біля котла без ліку, –

Шакалів завжди тьми ідуть услід за тигром.

Достойного бійця якщо нема з тобою,

То знай, що кожний день враз може стать останнім.

Тому перевіряй і побратима боєм,

Як беркута на «вовчім» полюванні.

Коли усюди благодать і мир,

У запічку лиш мертвий – не батир,

I лиш лінивий не готовий до походу.

Слух не розтринькуй на хвалеби слуг!

Тільки в часи тривоги та негоди

Пізнаєш – хто твій ворог, а хто друг.

* * *

Я думав: «Нам рівних немає тепер».

Ех, як же на старті шалів Кулагер!

I ось, наче лист, на бігу «опада»...

З конем чи із вершником сталась біда?

* * *

Пристрасть – наче літній вітерець...

Скільки пристрастю понищено сердець?

Я міраж любові все життя ловив, –

До струмка, з потоку, висох під кінець.

У степу блукать не варто без мети,

Як не варто і засліпленому йти.

Коршун соколу у всьому програє,

А чому, і сам не знає... як і ти.

В цьому світі, мабуть, кожному своє:

Для джигіта – кінь, для старика – ішак.

Юність лиш з долонь любові п'є,

Бо ще вірить, що кохання – Божий знак.

* * *

Немало життя мені втрат принесло...

Добро й розумієш, лиш звідавши зло.

Тепер би мені грамотія знайти,

Щоб досвід синам у піснях донести.

* * *

Намісник Аллаха – пророк Мухамед...

Для нинішніх нас його образ – секрет.

Та хоч і сховав його лик хитрий час,

Гадаю, він схожий на кожного з нас.

Муса ЖАЯУ

* * *

Сам собі пан і гордий син Байжанів,

Я вже пройшов крізь тисячі туманів.

I без коня я гордий, наче вершники,

Що втратили вже й лік стадам баранів.

* * *

Мій сину, вибачай, що добрий твій я вкрав день:

Ходив у світ (дивак!) шукати правди.

Й поки шукав її (дурним курям – на сміх!),

Ти народився й вирости вже встиг.

Повір, не легко тут було мені –

В несправедливій цій проклятій чужині.

В твій дім вужем беззубим приповзу,

А думалось: «На білому коні...»

* * *

Наші бії – варнаки як один,

Бо вовки приходять з вовчих родин.

Дружно рядяться у шкури овець...

А народ уже звели нанівець!

Вперто вчать і юну парость брехні.

Ворогів своїх гноять в чужині.

Видно, в жилах їх струмує не кров,

а отрута...

Вір, народе, мені!

* * *

Бієм звати суддю смішно.

Бієм звати раба грішно.

В цьому світі, друзі, дурням дано

Сіяти на камені зерно.

Але спробуй їм те глупство доведи, –

Легше в ступі річку витовкти води!

Не завжди все в роді гладко...

Рід недружній, друже, кинь!

Якщо ворог твій – твій дядько,

Краще б – двісті чужаків.

Соловей вночі співає,

А й орли мовчать в пітьмі...

Крайній завжди в «хаті скраю»,

Сам собі і на умі, –

Так далось життям мені.

До зірок путь не здолати...

Шлях і довший набагато

До зчужілої рідні.

* * *

Муса я, це ім'я відоме всім.

У мене ворогів – сім орд й племен ще сім.

В серцях ненависть підгодовують тупу...

Вернуся – місця їм не вистачить в степу!

* * *

Я і сам перетік у крик!

Поряд плаче мій син Садик...

О Сапар моя, ти пішла!

Як тепер доживати вік?

* * *

В злиднях лютих, роками вже, плаче мій рід...

Хтось нажерся, забравши шматок у сиріт.

Та навчайтесь, багаті, сьогодні жебрачити:

Ще завиє біда й біля ваших воріт.

twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru mail.ru ya.ru rutvit.ru myspace.com technorati.com digg.com friendfeed.com pikabu.ru blogger.com liveinternet.ru livejournal.ru memori.ru google.com bobrdobr.ru mister-wong.ru yahoo.com yandex.ru del.icio.us