Гончаренко Олег

КЕМПИРБИРАЙ

ПРОЩАННЯ КЕМПИРБИРАЯ

(коли хворий Кемпирбирай був уже

при смерті, до нього завітав акин Асет)

Асет:

Я здоровлю тебе, наре Кемпирбираю!

Хай недугу здолать допоможе Аллах:

ложе хворого гірше катівень і плах,

а хвороба – найважча дорога до раю.

Білий соколе, ще не спиняй свій лет!

Гірко плачу три дні, все вдивляючись в небо...

Я приїхав до тебе. Мене звуть Асет.

Ти не знаєш мене... Я приїхав до тебе.

Хоч рядок залиши, пильний беркуте наш,

якщо смерть на порозі, – хай будить Алаш!

Кемпирбирай:

Цей Асет із далеких прийшов далеків...

Отже, словом комусь душу все ж запалив я?!

Тож залишу наступникам кілька рядків.

Підніміть-но мені узголів'я!

«Кок кепер» заспіваю, а потім помру, –

хай прославить життя оця пісня проста.

Гей, подайте сюди мою вірну домбру –

перед вічністю криком омию вуста!

Хай горлянка бринить! Я колись-то умів

дзвінко славити світ цей для друзів, рідні:

між Аргинів, Найминів мій голос гримів.

Тяжко їй довелося в далекі ті дні...

Ангел смерті на шию вдягає курук.

Майорять вже над обрієм чорні знамена.

Відкочовую я... Смерть кружляє, мов крук...

Чи народиться знов хтось подібний до мене?!

Гостре слово моє здатне ще до повернення,

і народу моєму незайвим було б.

Та, Асете, на жаль, я вже схожий на мерина,

що забув, бач, і рись, і галоп.

Хто повірить, що був я колись скакуном –

аргамаком, який Землю рухав копитами?

Все здавалось тоді зачарованим сном –

виром див, котрий вічно кипітиме.

З тим, чий лик був пречистим, як сонце ясне,

я дружив. Був ще час – мов незайманий сніг...

Дев'яносто акинів бороли мене

й не збороли. Я всіх переміг!

У дитинстві Даут натерпівся зі мною.

Та науку його пам'ятав я завжди.

I, коли Сирдар'я розливалась весною,

по коліна мені вистачало води!

Ах, Асете, вмираю! Від болю кричу,

який рве, мов шакал, моє серце сумне.

Якщо крила розправлю і в небо злечу,

то від смерті і це не врятує мене.

Що ж, куначе, усяк у свій час помира –

це такий у природі заведено «лад».

Мабуть, брате Асете, настала пора

і мені Божий вклад повернути назад.

Дикий крижень зліта в небо чорне, як зло...

Він – то слово моє голосне і уроче!

Повертається... Знову ляга на крило...

Все у вирій сумний відлітати не хоче.

«Бідний Кемпирбираю, прощай!» – проячав.

Вже злітає... I скоро покине...

Ти пробач, як і я багатьом пробачав, –

пом'яни мене, брате-акине!

Знаю, пісню мою не здолати й вікам.

Хай живе, хай долає припливи імли,

будить знать і надію дає біднякам

Хан-Бертису і Каркарали.

Хай дощем упаде у пустелі плиткій.

Хай до Кара-откелю сягає...

Помолися ж, народе, за душі упокій

невкипілого Кемпирбирая!

Абай КУНАНБАЄВ

* * *

О казахи мої! О мій бідний народе!

Лише злидні і горе – тобі нагорода

за байдужість і за безтурботність твою.

I цю чашу гірку із тобою я п'ю.

Кров – на правій щоці, а на лівій – жир...

Як ти й вижив, якщо так бездумно жив?!

Терпиш зло, захлинаючись болем, як грижу.

I своїх, і чужих злий язик твій ріже.

Так за волю б святу різав твій ятаган!

Наче дервіш бредеш... На байрамах лиш – хан.

Ти, мов кінь, що замкнутий сахається в стійлі, –

у своїй непостійності тільки й постійний.

Всяк, хто не лінувався пристать до катів,

душу світлу твою плюндрував, як хотів.

Якщо ждатимеш «добрих батирів» дарма,

знай, що на порятунок надії нема!

Родич з родичем «в пух» розсварились і «в прах»...

Мабуть, розум відняв у них зовсім Аллах?

Честі в світі все менше, все більше вини.

I мілішають наші стада й табуни.

Продаються за владу й грошву, як повії,

продають і тебе, мій народе, бії.

Якщо з себе цю погань не змиєш, мов леп,

не позбутись тобі ні оков, ні халеп.

Хіба можеш ти бути спокійним тоді,

як джигіти старіють іще молоді?

Якщо стійкості, віри, відваги немає,

о казахи, чи ваше майбутнє – безкрає?

Якщо в твані вам хтось вкаже твердь для ноги,

і його ви запишете у вороги...

* * *

Я освіту не здобув таки, юначе.

Бо до неї і доріг собі не бачив.

Так не здобувають перемогу...

Але в тім не звинувачую нікого.

Я вже сивий, і минається життя...

Жаль, що в юні дні немає вороття!

Браття, у дітей не тільки руки –

Й розум (!) долучаймо до науки.

Сина я віддав у медресе –

Хай він світло сам собі несе.

Я також в житті летів птахам услід,

Та неграмотність спинила мій політ.

I тепер уже гадати сміх і гріх:

Що я в цім житті вчинити б зміг?..

* * *

Гострий розум твій – льодовик неначе.

В серці ж майорить полум'я гаряче.

Крижані думки й пристрасть полум'яну

Об'єднаєш ти волею, куначе.

Тільки той, хто їх в моноліт зведе,

Iстини снага зрозуміє, де.

Порізно вони – два крила марні.

Брате мій, єднай їх вночі і вдень.

Розум без чуття – то страшна зима...

Серцю без ума і весна – пітьма.

Сила волі – ось твій надійний друг.

Тезі цій життя вчить нас недарма!

* * *

Любові мова – мова з мов,

Яку учив би знов і знов.

Миттєвий погляд, усмішка миттєва –

Її основа із основ.

Колись я добре знав цю мову –

I гурій зваблював без слова.

Тепер, на жаль, ту дику мудрість

У мене відняла пора життя зимова...

* * *

На сорок шматочків нудьгою глибокою

розтерзано серце на часів дибі…

Як бідному серцю дожити у спокої,

зневірившись у собі?!

Тих вбила вражда, тих забрала хвороба…

А як їх любило ти!

Вражда і біда йшли собі своїм робом,

і ось – вже в пустелі твої світи.

Лиш старість одна нас не кидає, схоже.

Руїни лишились від світу надій…

Комусь і цього вистачає, може.

А де нам з тобою шукати відповіді?

Змучене ти нескінченним болем…

Мрії! На них хоч тепер озирнись –

Згадай, як ми це переходили Поле.

Спішили даремно «навіщось»… «кудись»…

* * *

З щеняти я виростив пса, –

за те він мене покусав.

Створив я з невдахи стрільця, –

він пробує вбити творця.

* * *

Серце, про любов мариш знов!

Не здолать тривоги твої, –

Ох, жадана вічна любов...

Мов нектар, і трійло її!

Біль – це одинацтва ім'я...

Хоч приходить завжди «не вчасно»,

Лиш любов – твердиня твоя,

Пісня юна, зірка невгасна.

Той, хто без кохання помер,

Не дійшов до світла двознач.

Якщо ти й нетяга тепер,

Коли дружба є, ти – багач.

Щастя – коли десь у пітьмі

Палить хтось вогонь вороття!

Якщо ж ми в житті цім самі,

То навіщо нам це життя?..

* * *

Природа смертна, а людина вічна.

Днів не рахуй даремно, сине чоловічий.

Любов я втратив якось... Про розлуку

«усе це – смерть» один патякав стрічний.

Крилом нас чорним доля накрива.

Життя дорога і важка, й страшна, й крива.

Але чи варто називати мертвим

Того, хто вічні залишив Слова?

Ну, хто життя не любить бистрину?

Усяк собі надіється: «Майну!»

Себе ти не пізнаєш, любий друже,

Якщо не міряв мислі глибину.

Хто ганив смерть, співав лише життю хвалу,

Той заблукав – утав у сумнівів імлу.

Лиш біснуваті не бояться смерті!

Вогонь,  до часу, теж ховається в золу...

* * *

Володіла жага до наук тобою.

Як тулпар до вершин вершини,

До знання ти летів стрілою,

Не лякаючись труднощів, сину!

Ти себе не жалів, звичайно.

А ось друзів жалів і беріг.

Але першістю у навчанні

Поступитись нікому не міг.

Лише правді ти йшов услід.

Чом же інших вона жаха?!

Знаменитим був в цвіті літ,

Проте й слова не знав «пиха».

Стати вчителем мріяв ти –

Вказівні запалити народу вогні.

Якби встиг ти здійснить й половину мети,

Легше, мабуть, було б в горі зараз мені.

Твоє чесне життя – моє щастя оманне.

«Не пора – не помреш!» – чую мудрість стару.

I це правда, мій соколе Абдрахмане...

Умираю без тебе й ніяк не помру.

* * *

Поезія – жахка цариця мови:

З граніту мови творять диво генії.

I серце відтає, якщо крилате слово,

Якщо прекрасна сутність одкровень її.

А якщо мова пісняра засмічена

Словами, що чужі і розуму, і духу,

То пісня ця й загасне непоміченою,

Бо голос дурня лише дурневі – до слуху.

Коран з хаддисом теж тому і віщі,

Що мисль у них висока і глибока.

Якби не рими та не зваба віршів,

Без сумніву, мовчали би пророки.

Хтось просить Бога відвести біду і згубу...

А хтось веде у вчених колах суперечку...

I всяк вітійствує!

     Скажіть, кому ж не любо

застрибнути у красномовства «гречку»?

Віршують всі як-небудь і колись –

Грішать марнотами, надіючись на славу.

Та тільки той, у кого вишня мисль

Ту славу завойовує по праву.

Дивлюся я на самозваних біїв:

Їх «божий дар» – залізна дупа компілянта.

Ні в радості не віриш, ні в журбі їм...

Так закопали, що й забули де, таланти.

В юрбі кобиз ґвалтують і домбру,

Величать юд з великої дороги,

Жебрачать у мерзенних на пиру,

Ганьблять себе і пісню – іскру Бога.

Так волоцюга у чужинській стороні,

Навколішках, духовний жар розтринькав.

Що ж має нині з лестощів, брехні?

Собаками не з'їдену скоринку!

Він йшов туди, де їдло і де бай –

«меди розхлюпував» і «пух стелив розлого».

Потроху та й охрип його домбай,

I люди відвернулися від нього.

Як справжній бій, хвалеб я не ліплю,

Ненавиджу підлоту словоблуду,

Хмільних збіговиськ, торжищ не люблю.

Послухай, брате, я співати просто буду.

Так, міг би славити чванливих глитаїв –

За шмат перетворитися в «кликушу»,

Та чи для того я викохував, таїв

Свою осяяну пречистим словом душу?!

Що ж, більшість з вас не визнає порад...

Вже помилкам й повторюватись нудно!

I наша знать покається навряд

За те, що тут «трудилась» безпробудно.

Всі – «як один», й до того ж, як на гріх,

Ще й пробують обняти необ'ємне.

Лакиза й дурень, раб і пустобріх...

Чи в їх тьмах-тьмущих ближній є у мене?!

Для хитрунів лиш ця земля – своя:

Немає совісті – немає і напасті.

Кричать «бий ворога!», «хапайте крадія!»,

Щоб в колотнечі хоч що-небудь вкрасти.

Ох, люди, – злі, сліпі, глухі, німі!

Честь, гордість, труд – вже не в правах канону.

Знань не шукають, – лише у пітьмі

Прядуть, як вовну, брехні й забобони.

* * *

Проклятий світ обирає нас. Як домовитись з ним?

Де колишні сили твої? Ти ж у горі не нив!

У надії ховається зрада. Мінливе життя!

Ми у тім винуватимо інших, що самі не живем до пуття.

Будь-яка радість тихо стікає в печаль.

Заради миті чи й варто бриніти в напрузі?

Ти не знайдеш того, в ім'я чого не жаль

Рідних забути і відштовхнути друзів.

Не сердечно говориш – скажи собі «ні!»,

Бо звикнеш і сам своїй вірить брехні.

Хіба знаєш ти міру своїм бажанням?

Вони й душу притоплюють на мілині.

* * *

Якщо мислі притупиш вістря,

Якщо серце споганиш жадобою,

Ти, утративши Божу іскру,

Станеш бидлом, брудною худобою.

Наче ж я не моливсь нарузі?

А думки не сягають уже глибини.

I душа так стомилася, друзі!

Постарів я, уже накривають сни...

Якщо вбивство і смерть

Не сприймав як жах –

Окрім здобичі, більше й не мав мети,

Значить, ти – не людина, а злий хижак.

Так дано: або – плоть, або – ти.

Це ж у звірів темна душа,

I нажертись – їх мрія єдина...

Що життя тобі залиша,

Якщо вбив ти в собі людину?

I я також мину, як злива...

Криком біль роздирає рот:

«Як в житті цьому бути щасливим,

коли чернь – увесь мій народ?!»

* * *

Веселощі – легка вода.

Бездумна молодість – біда.

Ти краще спробуй зрозуміти

в словах – де дружба, де вражда.

Що праведним юрба вважає,

нехай тебе не спокушає.

Не квапся, друже мій, робота –

ціна майбутнього врожаю.

Душі багатства бережи,

а від «судьби дарів» біжи:

лише терпіння істинний господар

і мрії, що не зна межі.

Таї в собі надії креш.

Повір, від мудрості не вмреш:

ще й аксакалом сивочолим,

де друг, де тать – не розбереш…

Ось той, хто і обійми крав,

для кого навіть правда – крам.

Мій друже, подивись уважно,

його світ – паперть, а не храм.

* * *

Як море – серце, радість – хвилі блиск:

без радості граніт душі – як віск.

Коли у серці полум'я згасає,

дарма й чекати звідкись добру вість.

Дружити, вірити… – у серця безліч справ,

якщо путь честі й совісті обрав.

Лиш честь і совість – скарб! А марнославство –

то дим: дмухнеш – і зникне в млі заграв!

Вогонь вмирає в серці старика,

а без вогню дорога – мов Ріка:

собі не віриш, слухаєш поради,

слабка й непевна вже твоя рука…

* * *

Метелики, чиї пресвітлі шати,

До вас і квітам варто поспішати!

Проте, коли грозою сад прим'ято,

вас там навряд чи виживе багато.

Людям Бог відміряв сповна

теж удач і ганебного «дна».

Жодного в житті не мина

за погубу часу вина.

Час отой жене всіх підряд.

Ти прожити б наново рад.

Але смерть гукає назад

у грозою вибитий сад…

* * *

Ангел блискавки Рагит

безліч стріл метає в світ.

Дощ розхлюпаний на землю

воскрешає лист і квіт.

Блискавка навідліг б'є!

Хист до слів у тебе є,

якщо серце, любий друже,

нею зранено твоє.

Повз такі слова пройде

той, хто в себе сам краде, –

злодій і брехун нікчемний…

Та у них і серце – де?!

Вогняні сприйме слова

той, чия душа жива!

Зупинить чи ж не пора

тих, чия душа вмира?

Брешуть, брешуть, брешуть, брешуть…

Так не діждемось добра.

ОСІНЬ

Степ вмирає...

Цей холод, неначе прокляття –

Гадом в серце повзе і збирається там зимувати,

Міцно стягує в кільця на серці жахи...

Та Закон пращурів донесла мені мати –

Заборону у юрті палити багаття,

Поки в небі кричать перелітні птахи.

Вічний вечір...

Змілілі висоти, мов спито !

Вітер світу шепоче осінні пророцтва зловісні...

Небокраї дрижать – крижаного чекають посіву...

Охолола душа не відлунює болю і пісні.

І даремно шкребе твердь залізну копитом

Кобилиця від першого інею сива.

Ці “колеса буття”...

Це колюче перекотиполе...

В кістяках кураїв десь любовні покинуті ложа !

Чи являли дітей ми ? Неначе їх тут і не треба...

Як старці, простягають у небо вороже

Злі дерева вже віття обшарпане, голе.

Та від них відвертається втомлене небо.

Сам-на-сам я...

Ховаючи очі ниці,

        Знов кричу, що й негода обридла, як злість, мина !

Вірю все-таки в магію-мрію чисел,

Бо життя це – є справжня єдина Істина:

Будять ткацькі верстати старі кочівниці,

Кольорами, роботою, казкою гріючись.

Так боюсь я:

Не вийдуть із холоду браття !

Вже не можем того, що учора могли ще...

Хай же попелом ляже табу на дахи !

Будь-що-будь, але дітям своїм не залишу

Заборони палити у юрті багаття,

Поки в небі кричать перелітні птахи.

Шоже КАРЖАУЛОВ

ПIСНЯ

Моя домбра, то джерела пречистий дар.

У ній – мелодії майбутні і старі!

Син Жаркушака, доблесний Айдар –

Ось той, про кого я скажу о цій порі...

Твій перший дід, Айдаре, був батиром –

Iз роду він Дулатів запальних.

Сайким і Батирбек... – всі вже почили з миром.

Не рід, а цілий край був під орудою у них.

Вони могли завоювати цілий світ!

Жили війною й зневажали мир!

Ну, а вже другий твій преславний дід

Вів рід свій славний з племені Шамір.

Як лезо гостра і премудра, як змія,

Хвалебна пісня ця скипає хай моя!

Дулатів сину! Ти також – батир!

Тебе чекає слава теж, повір!

Вона у двері стукає уже:

Простий акин, я – слави брат і кум.

Тож не відмов у милості Шоже!

Скупишся, так? Дивись не пожалкуй!

Я пригадаю цю твою відмову.

Не додає нам сили часу біг...

«Чому, – картатимеш себе ти знову й знову, –

чому Шоже нічим я не поміг?!»

Ну що ж, піду. Iще до темноти

Змішаюся з паломників юрбою.

Та знай: який з людьми в житті цім ти,

Такими будуть і вони з тобою.

I сильним світу доля голови «стриже»...

Не вдаривши, врятуйся від удару –

Не зневажай убогого Шоже,

Його любові не зневаж, Айдаре.

Сліпець-сліпцем, повагу втративши, джигіт:

Пустелями ходитимеш, по колу.

Якщо від тебе чоловічий фарт біжить,

Багатство не повернеться ніколи.

За все і вся одвіт колись тримати:

Нічого не минається дарма.

Якщо у злиднях батько твій і мати,

То прощення джигітові нема.

З людьми будь чесним, наче на духу.

Хай доброта твоя до них не має меж.

Якщо удача зрадить на шляху,

Нічого знов, по крихті, не збереш.

Зневажені колись, й шматка не подадуть.

Й ті, котрих ти колись ганьбив безжурно,

I подвигу твого не зрозуміють суть,

Ще й проклянуть і висміють, як дурня.

Тоді, Айдаре, хоч гукай, хоч не гукай,

Iз небуття не дочекаєшся нікого.

Надієшся потрапити у рай?

Не буде місця для таких у Бога.

Поки живий, звільняйся від дознач:

Або людина ти, або... потім не плач.

Суюнбай АРАНОВ

ПРО СТАРIСТЬ

О старість, таки, ох, недобра ти звістка!

Уже зневажає мене і невістка...

Карга! Хоча й поки в обличчя не б'є,

Злим словом розкльовує серце моє.

У двадцять літ міг я з древ витиснуть мед,

А в тридцять зламати і скелям хребет.

Потоком гірським зазвучав я у сорок –

Поринув у далі крізь невідь і морок,

I влився у море, як суть всі потоки, –

Став сам, наче море, безкраїм, глибоким.

Коли мені виповнилось п'ятдесят,

Багато вже знав я й багато досяг.

Старість тоді мене і наздогнала.

Нищать джайляу отари помалу...

Мчать, трави витоптуючи, табуни...

Отак і життя. Спробуй – час спини!

Пройшли п'ятдесят, пройшли шістдесят...

Вже сімдесят жорном на шиї висять...

А ось зникли й сімдесят в млі, далебі...

Гульк – уже й вісімдесят тобі...

Мені дев'яносто, і я знемігся:

Грів увесь світ, «не нагрівши місця».

Ех, в двадцять років я був – як сокіл!

I в сорок літав ще у небі високім.

Коли ж настали мої шістдесят,

Я вперше «поранив» крило об сад.

Набігло сімдесят, і тоді

Висоти став бачити я лиш в воді.

Небо забрали собі сини.

А старість забрала надії і сни.

Старість, скажу вам, така рахуба:

Все загребла – мрію, пісню і... зуби.

Вночі ж гукає, треба й не треба,

Вставати й нипати просто неба.

А вранці невістка сичить похмуро:

«Будинок виморозив старий дурень!»

Чи є щось сумніше, ніж слабий казах?!

Ох, старість, замішана ти на сльозах.

Шепочеш страшна, як сама пітьма,

Що поряд, крім тебе, нікого нема:

«Ми поріднилися, Суюнбаю!

Не бійся, про тебе як слід подбаю...»

Очі осліпли, як зорі при зливі.

Зморшки лягли, наче шрами жахливі,

Сіттю на руки і на лице.

За що мені покарання це?!

Не розрізняю вже вечір і ранок.

Вже не співати мені на байрамах.

Подругу старість прогнала мою.

На постілі сам я тепер – на краю.

Вже не звільнюсь від цієї напасті:

Тільки й пильнуй, щоб у пекло не впасти.

Вже і десятий десяток іде...

Де ви, літа молоді мої? Де?!

БИРЖАН-САЛ

* * *

Жінко, прокляни красу і стан:

Світ для тебе нині пеклом став.

Може легко за калим купити

Гурію прекрасну і шайтан...

* * *

Скакуна не спиниш на бігу.

П'ятдесят мені. Я скрізь в боргу.

Та не закладу й за вічність волю –

Річ єдину справжньо дорогу.

 * * *

Бідність для джигіта – справжня западня.

Тільки й треба – степу, волі та коня,

Та можливість друга радо пригостити...

Ну, а – ні? Не варто жити вже і дня.

 * * *

Ще співаю трохи... Що ж, і буть добру!

На Арка зібрались люди на пиру.

Ще не забувають. Та болить душа –

Нікому Биржану передать домбру.

 * * *

Кажуть: «Розум відніме хвороба!»,

«Жебраком непотрібним хвороба зробить!»...

Хто здоровий, горлає: «Не вірю!»

Та горлає подалі від гробу.

Iбрай АЛТИНСАРИН

ХТО ЦЕ ?

«Дитя моє, не плач!» – у глупу ніч

На крик скидається, ще й не склепивши віч.

I кланяється, наче вівтарю,

В молитві тій стрічаючи зорю,

Колисці і тому, хто в ній ячає.

Дитину пестить, ніжить, обіймає.

На грудях зігріває пелюшки,

Коли вітри гарчать, наче вовки,

Коли мороз вгризається у стіни.

Цілунками знімає жар з дитини.

Піснями в квітнях будить юні квіти,

Щоб виріс син, як яблуко, привітним.

РIКА

З гнівним гуркотом падає в прірву глибоку, –

Наче срібло розплавлене ллється в опоку!

Оминає огроми насуплених скель

I стихає – ласкавим струмує потоком.

Серце раде ріці. Лиш від доторку хвилі

відчуваєш себе молодим і при силі.

I отари в оцій животворній воді

На хмарки обертаються білі.

I від спраги страшної знімілі гаї,

Ледь припавши до хвилі, печалі свої

Виливають вітрам та воскреслій землі.

Прокидаються в кронах гучних солов'ї.

Ця ріка, як богиня, у всьому права, –

Оживає від благословення трава.

Риб й незнане число розсікає бистрини.

Як знайти їй на славу достойні слова?!

Безліч стад їй уклониться протягом дня.

А здається ж, з «нізвідки» тече навмання?..

Навіть лев, причастившись глибинною правдою,

Захмелівши, муркоче, немов кошеня!


Алхан-Саре КАРАМСИН

ЧАС ВИПРОБОВУВАННЯ

Хто серцем – лев, у кім душа героя,

Лиш той тобі у скруті допоможе.

I той у час важкий сховатись може,

Хто в дні удачі за твоє стоїть горою.

Ти слав того, хто у біді подасть

Хоч кінчик пальця. I шукай такого.

Для більшості ти – друг, поки «йде масть»,

Твоя біда для них – лиш посміятись змога.

Якщо хтось боягуз, навіки він – каліка.

Його за друга мав? Тоді ти мало виграв:

Таких лиш на свята, біля котла без ліку, –

Шакалів завжди тьми ідуть услід за тигром.

Достойного бійця якщо нема з тобою,

То знай, що кожний день враз може стать останнім.

Тому перевіряй і побратима боєм,

Як беркута на «вовчім» полюванні.

Коли усюди благодать і мир,

У запічку лиш мертвий – не батир,

I лиш лінивий не готовий до походу.

Слух не розтринькуй на хвалеби слуг!

Тільки в часи тривоги та негоди

Пізнаєш – хто твій ворог, а хто друг.

* * *

Я думав: «Нам рівних немає тепер».

Ех, як же на старті шалів Кулагер!

I ось, наче лист, на бігу «опада»...

З конем чи із вершником сталась біда?

* * *

Пристрасть – наче літній вітерець...

Скільки пристрастю понищено сердець?

Я міраж любові все життя ловив, –

До струмка, з потоку, висох під кінець.

У степу блукать не варто без мети,

Як не варто і засліпленому йти.

Коршун соколу у всьому програє,

А чому, і сам не знає... як і ти.

В цьому світі, мабуть, кожному своє:

Для джигіта – кінь, для старика – ішак.

Юність лиш з долонь любові п'є,

Бо ще вірить, що кохання – Божий знак.

* * *

Немало життя мені втрат принесло...

Добро й розумієш, лиш звідавши зло.

Тепер би мені грамотія знайти,

Щоб досвід синам у піснях донести.

* * *

Намісник Аллаха – пророк Мухамед...

Для нинішніх нас його образ – секрет.

Та хоч і сховав його лик хитрий час,

Гадаю, він схожий на кожного з нас.

Муса ЖАЯУ

* * *

Сам собі пан і гордий син Байжанів,

Я вже пройшов крізь тисячі туманів.

I без коня я гордий, наче вершники,

Що втратили вже й лік стадам баранів.

* * *

Мій сину, вибачай, що добрий твій я вкрав день:

Ходив у світ (дивак!) шукати правди.

Й поки шукав її (дурним курям – на сміх!),

Ти народився й вирости вже встиг.

Повір, не легко тут було мені –

В несправедливій цій проклятій чужині.

В твій дім вужем беззубим приповзу,

А думалось: «На білому коні...»

* * *

Наші бії – варнаки як один,

Бо вовки приходять з вовчих родин.

Дружно рядяться у шкури овець...

А народ уже звели нанівець!

Вперто вчать і юну парость брехні.

Ворогів своїх гноять в чужині.

Видно, в жилах їх струмує не кров,

а отрута...

Вір, народе, мені!

* * *

Бієм звати суддю смішно.

Бієм звати раба грішно.

В цьому світі, друзі, дурням дано

Сіяти на камені зерно.

Але спробуй їм те глупство доведи, –

Легше в ступі річку витовкти води!

Не завжди все в роді гладко...

Рід недружній, друже, кинь!

Якщо ворог твій – твій дядько,

Краще б – двісті чужаків.

Соловей вночі співає,

А й орли мовчать в пітьмі...

Крайній завжди в «хаті скраю»,

Сам собі і на умі, –

Так далось життям мені.

До зірок путь не здолати...

Шлях і довший набагато

До зчужілої рідні.

* * *

Муса я, це ім'я відоме всім.

У мене ворогів – сім орд й племен ще сім.

В серцях ненависть підгодовують тупу...

Вернуся – місця їм не вистачить в степу!

* * *

Я і сам перетік у крик!

Поряд плаче мій син Садик...

О Сапар моя, ти пішла!

Як тепер доживати вік?

* * *

В злиднях лютих, роками вже, плаче мій рід...

Хтось нажерся, забравши шматок у сиріт.

Та навчайтесь, багаті, сьогодні жебрачити:

Ще завиє біда й біля ваших воріт.