поэзия

КЕМПИРБИРАЙ

ПРОЩАННЯ КЕМПИРБИРАЯ

(коли хворий Кемпирбирай був уже

при смерті, до нього завітав акин Асет)

Асет:

Я здоровлю тебе, наре Кемпирбираю!

Хай недугу здолать допоможе Аллах:

ложе хворого гірше катівень і плах,

а хвороба – найважча дорога до раю.

Білий соколе, ще не спиняй свій лет!

Гірко плачу три дні, все вдивляючись в небо...

Я приїхав до тебе. Мене звуть Асет.

Ти не знаєш мене... Я приїхав до тебе.

Хоч рядок залиши, пильний беркуте наш,

якщо смерть на порозі, – хай будить Алаш!

Кемпирбирай:

Цей Асет із далеких прийшов далеків...

Отже, словом комусь душу все ж запалив я?!

Тож залишу наступникам кілька рядків.

Підніміть-но мені узголів'я!

«Кок кепер» заспіваю, а потім помру, –

хай прославить життя оця пісня проста.

Гей, подайте сюди мою вірну домбру –

перед вічністю криком омию вуста!

Хай горлянка бринить! Я колись-то умів

дзвінко славити світ цей для друзів, рідні:

між Аргинів, Найминів мій голос гримів.

Тяжко їй довелося в далекі ті дні...

Ангел смерті на шию вдягає курук.

Майорять вже над обрієм чорні знамена.

Відкочовую я... Смерть кружляє, мов крук...

Чи народиться знов хтось подібний до мене?!

Гостре слово моє здатне ще до повернення,

і народу моєму незайвим було б.

Та, Асете, на жаль, я вже схожий на мерина,

що забув, бач, і рись, і галоп.

Хто повірить, що був я колись скакуном –

аргамаком, який Землю рухав копитами?

Все здавалось тоді зачарованим сном –

виром див, котрий вічно кипітиме.

З тим, чий лик був пречистим, як сонце ясне,

я дружив. Був ще час – мов незайманий сніг...

Дев'яносто акинів бороли мене

й не збороли. Я всіх переміг!

У дитинстві Даут натерпівся зі мною.

Та науку його пам'ятав я завжди.

I, коли Сирдар'я розливалась весною,

по коліна мені вистачало води!

Ах, Асете, вмираю! Від болю кричу,

який рве, мов шакал, моє серце сумне.

Якщо крила розправлю і в небо злечу,

то від смерті і це не врятує мене.

Що ж, куначе, усяк у свій час помира –

це такий у природі заведено «лад».

Мабуть, брате Асете, настала пора

і мені Божий вклад повернути назад.

Дикий крижень зліта в небо чорне, як зло...

Він – то слово моє голосне і уроче!

Повертається... Знову ляга на крило...

Все у вирій сумний відлітати не хоче.

«Бідний Кемпирбираю, прощай!» – проячав.

Вже злітає... I скоро покине...

Ти пробач, як і я багатьом пробачав, –

пом'яни мене, брате-акине!

Знаю, пісню мою не здолати й вікам.

Хай живе, хай долає припливи імли,

будить знать і надію дає біднякам

Хан-Бертису і Каркарали.

Хай дощем упаде у пустелі плиткій.

Хай до Кара-откелю сягає...

Помолися ж, народе, за душі упокій

невкипілого Кемпирбирая!

Абай КУНАНБАЄВ

* * *

О казахи мої! О мій бідний народе!

Лише злидні і горе – тобі нагорода

за байдужість і за безтурботність твою.

I цю чашу гірку із тобою я п'ю.

Кров – на правій щоці, а на лівій – жир...

Як ти й вижив, якщо так бездумно жив?!

Терпиш зло, захлинаючись болем, як грижу.

I своїх, і чужих злий язик твій ріже.

Так за волю б святу різав твій ятаган!

Наче дервіш бредеш... На байрамах лиш – хан.

Ти, мов кінь, що замкнутий сахається в стійлі, –

у своїй непостійності тільки й постійний.

Всяк, хто не лінувався пристать до катів,

душу світлу твою плюндрував, як хотів.

Якщо ждатимеш «добрих батирів» дарма,

знай, що на порятунок надії нема!

Родич з родичем «в пух» розсварились і «в прах»...

Мабуть, розум відняв у них зовсім Аллах?

Честі в світі все менше, все більше вини.

I мілішають наші стада й табуни.

Продаються за владу й грошву, як повії,

продають і тебе, мій народе, бії.

Якщо з себе цю погань не змиєш, мов леп,

не позбутись тобі ні оков, ні халеп.

Хіба можеш ти бути спокійним тоді,

як джигіти старіють іще молоді?

Якщо стійкості, віри, відваги немає,

о казахи, чи ваше майбутнє – безкрає?

Якщо в твані вам хтось вкаже твердь для ноги,

і його ви запишете у вороги...

* * *

Я освіту не здобув таки, юначе.

Бо до неї і доріг собі не бачив.

Так не здобувають перемогу...

Але в тім не звинувачую нікого.

Я вже сивий, і минається життя...

Жаль, що в юні дні немає вороття!

Браття, у дітей не тільки руки –

Й розум (!) долучаймо до науки.

Сина я віддав у медресе –

Хай він світло сам собі несе.

Я також в житті летів птахам услід,

Та неграмотність спинила мій політ.

I тепер уже гадати сміх і гріх:

Що я в цім житті вчинити б зміг?..

* * *

Гострий розум твій – льодовик неначе.

В серці ж майорить полум'я гаряче.

Крижані думки й пристрасть полум'яну

Об'єднаєш ти волею, куначе.

Тільки той, хто їх в моноліт зведе,

Iстини снага зрозуміє, де.

Порізно вони – два крила марні.

Брате мій, єднай їх вночі і вдень.

Розум без чуття – то страшна зима...

Серцю без ума і весна – пітьма.

Сила волі – ось твій надійний друг.

Тезі цій життя вчить нас недарма!

* * *

Любові мова – мова з мов,

Яку учив би знов і знов.

Миттєвий погляд, усмішка миттєва –

Її основа із основ.

Колись я добре знав цю мову –

I гурій зваблював без слова.

Тепер, на жаль, ту дику мудрість

У мене відняла пора життя зимова...

* * *

На сорок шматочків нудьгою глибокою

розтерзано серце на часів дибі…

Як бідному серцю дожити у спокої,

зневірившись у собі?!

Тих вбила вражда, тих забрала хвороба…

А як їх любило ти!

Вражда і біда йшли собі своїм робом,

і ось – вже в пустелі твої світи.

Лиш старість одна нас не кидає, схоже.

Руїни лишились від світу надій…

Комусь і цього вистачає, може.

А де нам з тобою шукати відповіді?

Змучене ти нескінченним болем…

Мрії! На них хоч тепер озирнись –

Згадай, як ми це переходили Поле.

Спішили даремно «навіщось»… «кудись»…

* * *

З щеняти я виростив пса, –

за те він мене покусав.

Створив я з невдахи стрільця, –

він пробує вбити творця.

* * *

Серце, про любов мариш знов!

Не здолать тривоги твої, –

Ох, жадана вічна любов...

Мов нектар, і трійло її!

Біль – це одинацтва ім'я...

Хоч приходить завжди «не вчасно»,

Лиш любов – твердиня твоя,

Пісня юна, зірка невгасна.

Той, хто без кохання помер,

Не дійшов до світла двознач.

Якщо ти й нетяга тепер,

Коли дружба є, ти – багач.

Щастя – коли десь у пітьмі

Палить хтось вогонь вороття!

Якщо ж ми в житті цім самі,

То навіщо нам це життя?..

* * *

Природа смертна, а людина вічна.

Днів не рахуй даремно, сине чоловічий.

Любов я втратив якось... Про розлуку

«усе це – смерть» один патякав стрічний.

Крилом нас чорним доля накрива.

Життя дорога і важка, й страшна, й крива.

Але чи варто називати мертвим

Того, хто вічні залишив Слова?

Ну, хто життя не любить бистрину?

Усяк собі надіється: «Майну!»

Себе ти не пізнаєш, любий друже,

Якщо не міряв мислі глибину.

Хто ганив смерть, співав лише життю хвалу,

Той заблукав – утав у сумнівів імлу.

Лиш біснуваті не бояться смерті!

Вогонь,  до часу, теж ховається в золу...

* * *

Володіла жага до наук тобою.

Як тулпар до вершин вершини,

До знання ти летів стрілою,

Не лякаючись труднощів, сину!

Ти себе не жалів, звичайно.

А ось друзів жалів і беріг.

Але першістю у навчанні

Поступитись нікому не міг.

Лише правді ти йшов услід.

Чом же інших вона жаха?!

Знаменитим був в цвіті літ,

Проте й слова не знав «пиха».

Стати вчителем мріяв ти –

Вказівні запалити народу вогні.

Якби встиг ти здійснить й половину мети,

Легше, мабуть, було б в горі зараз мені.

Твоє чесне життя – моє щастя оманне.

«Не пора – не помреш!» – чую мудрість стару.

I це правда, мій соколе Абдрахмане...

Умираю без тебе й ніяк не помру.

* * *

Поезія – жахка цариця мови:

З граніту мови творять диво генії.

I серце відтає, якщо крилате слово,

Якщо прекрасна сутність одкровень її.

А якщо мова пісняра засмічена

Словами, що чужі і розуму, і духу,

То пісня ця й загасне непоміченою,

Бо голос дурня лише дурневі – до слуху.

Коран з хаддисом теж тому і віщі,

Що мисль у них висока і глибока.

Якби не рими та не зваба віршів,

Без сумніву, мовчали би пророки.

Хтось просить Бога відвести біду і згубу...

А хтось веде у вчених колах суперечку...

I всяк вітійствує!

     Скажіть, кому ж не любо

застрибнути у красномовства «гречку»?

Віршують всі як-небудь і колись –

Грішать марнотами, надіючись на славу.

Та тільки той, у кого вишня мисль

Ту славу завойовує по праву.

Дивлюся я на самозваних біїв:

Їх «божий дар» – залізна дупа компілянта.

Ні в радості не віриш, ні в журбі їм...

Так закопали, що й забули де, таланти.

В юрбі кобиз ґвалтують і домбру,

Величать юд з великої дороги,

Жебрачать у мерзенних на пиру,

Ганьблять себе і пісню – іскру Бога.

Так волоцюга у чужинській стороні,

Навколішках, духовний жар розтринькав.

Що ж має нині з лестощів, брехні?

Собаками не з'їдену скоринку!

Він йшов туди, де їдло і де бай –

«меди розхлюпував» і «пух стелив розлого».

Потроху та й охрип його домбай,

I люди відвернулися від нього.

Як справжній бій, хвалеб я не ліплю,

Ненавиджу підлоту словоблуду,

Хмільних збіговиськ, торжищ не люблю.

Послухай, брате, я співати просто буду.

Так, міг би славити чванливих глитаїв –

За шмат перетворитися в «кликушу»,

Та чи для того я викохував, таїв

Свою осяяну пречистим словом душу?!

Що ж, більшість з вас не визнає порад...

Вже помилкам й повторюватись нудно!

I наша знать покається навряд

За те, що тут «трудилась» безпробудно.

Всі – «як один», й до того ж, як на гріх,

Ще й пробують обняти необ'ємне.

Лакиза й дурень, раб і пустобріх...

Чи в їх тьмах-тьмущих ближній є у мене?!

Для хитрунів лиш ця земля – своя:

Немає совісті – немає і напасті.

Кричать «бий ворога!», «хапайте крадія!»,

Щоб в колотнечі хоч що-небудь вкрасти.

Ох, люди, – злі, сліпі, глухі, німі!

Честь, гордість, труд – вже не в правах канону.

Знань не шукають, – лише у пітьмі

Прядуть, як вовну, брехні й забобони.

* * *

Проклятий світ обирає нас. Як домовитись з ним?

Де колишні сили твої? Ти ж у горі не нив!

У надії ховається зрада. Мінливе життя!

Ми у тім винуватимо інших, що самі не живем до пуття.

Будь-яка радість тихо стікає в печаль.

Заради миті чи й варто бриніти в напрузі?

Ти не знайдеш того, в ім'я чого не жаль

Рідних забути і відштовхнути друзів.

Не сердечно говориш – скажи собі «ні!»,

Бо звикнеш і сам своїй вірить брехні.

Хіба знаєш ти міру своїм бажанням?

Вони й душу притоплюють на мілині.

* * *

Якщо мислі притупиш вістря,

Якщо серце споганиш жадобою,

Ти, утративши Божу іскру,

Станеш бидлом, брудною худобою.

Наче ж я не моливсь нарузі?

А думки не сягають уже глибини.

I душа так стомилася, друзі!

Постарів я, уже накривають сни...

Якщо вбивство і смерть

Не сприймав як жах –

Окрім здобичі, більше й не мав мети,

Значить, ти – не людина, а злий хижак.

Так дано: або – плоть, або – ти.

Це ж у звірів темна душа,

I нажертись – їх мрія єдина...

Що життя тобі залиша,

Якщо вбив ти в собі людину?

I я також мину, як злива...

Криком біль роздирає рот:

«Як в житті цьому бути щасливим,

коли чернь – увесь мій народ?!»

* * *

Веселощі – легка вода.

Бездумна молодість – біда.

Ти краще спробуй зрозуміти

в словах – де дружба, де вражда.

Що праведним юрба вважає,

нехай тебе не спокушає.

Не квапся, друже мій, робота –

ціна майбутнього врожаю.

Душі багатства бережи,

а від «судьби дарів» біжи:

лише терпіння істинний господар

і мрії, що не зна межі.

Таї в собі надії креш.

Повір, від мудрості не вмреш:

ще й аксакалом сивочолим,

де друг, де тать – не розбереш…

Ось той, хто і обійми крав,

для кого навіть правда – крам.

Мій друже, подивись уважно,

його світ – паперть, а не храм.

* * *

Як море – серце, радість – хвилі блиск:

без радості граніт душі – як віск.

Коли у серці полум'я згасає,

дарма й чекати звідкись добру вість.

Дружити, вірити… – у серця безліч справ,

якщо путь честі й совісті обрав.

Лиш честь і совість – скарб! А марнославство –

то дим: дмухнеш – і зникне в млі заграв!

Вогонь вмирає в серці старика,

а без вогню дорога – мов Ріка:

собі не віриш, слухаєш поради,

слабка й непевна вже твоя рука…

* * *

Метелики, чиї пресвітлі шати,

До вас і квітам варто поспішати!

Проте, коли грозою сад прим'ято,

вас там навряд чи виживе багато.

Людям Бог відміряв сповна

теж удач і ганебного «дна».

Жодного в житті не мина

за погубу часу вина.

Час отой жене всіх підряд.

Ти прожити б наново рад.

Але смерть гукає назад

у грозою вибитий сад…

* * *

Ангел блискавки Рагит

безліч стріл метає в світ.

Дощ розхлюпаний на землю

воскрешає лист і квіт.

Блискавка навідліг б'є!

Хист до слів у тебе є,

якщо серце, любий друже,

нею зранено твоє.

Повз такі слова пройде

той, хто в себе сам краде, –

злодій і брехун нікчемний…

Та у них і серце – де?!

Вогняні сприйме слова

той, чия душа жива!

Зупинить чи ж не пора

тих, чия душа вмира?

Брешуть, брешуть, брешуть, брешуть…

Так не діждемось добра.

ОСІНЬ

Степ вмирає...

Цей холод, неначе прокляття –

Гадом в серце повзе і збирається там зимувати,

Міцно стягує в кільця на серці жахи...

Та Закон пращурів донесла мені мати –

Заборону у юрті палити багаття,

Поки в небі кричать перелітні птахи.

Вічний вечір...

Змілілі висоти, мов спито !

Вітер світу шепоче осінні пророцтва зловісні...

Небокраї дрижать – крижаного чекають посіву...

Охолола душа не відлунює болю і пісні.

І даремно шкребе твердь залізну копитом

Кобилиця від першого інею сива.

Ці “колеса буття”...

Це колюче перекотиполе...

В кістяках кураїв десь любовні покинуті ложа !

Чи являли дітей ми ? Неначе їх тут і не треба...

Як старці, простягають у небо вороже

Злі дерева вже віття обшарпане, голе.

Та від них відвертається втомлене небо.

Сам-на-сам я...

Ховаючи очі ниці,

        Знов кричу, що й негода обридла, як злість, мина !

Вірю все-таки в магію-мрію чисел,

Бо життя це – є справжня єдина Істина:

Будять ткацькі верстати старі кочівниці,

Кольорами, роботою, казкою гріючись.

Так боюсь я:

Не вийдуть із холоду браття !

Вже не можем того, що учора могли ще...

Хай же попелом ляже табу на дахи !

Будь-що-будь, але дітям своїм не залишу

Заборони палити у юрті багаття,

Поки в небі кричать перелітні птахи.

* * *
Если кто в скачке обгонит меня,
Не буду седлать своего коня.
Если не будет кольчуга прочна,
Не буду носить — к чему она?
Если не вышит рукав серебром, 
Не буду прославленным удальцом.
Если не красавица жена моя,
Не буду жену лелеять я,
Если, как полная луна,
Не будет мой шлем сиять,
Не будут меня батыром звать.
* * *
Если небо затянули тучи,
Это значит - скоро дождь пойдет,
Если лебеди на озере вскричали,
Это ястреб стал снижать полет.
Если горько кто-то плачет,
Одинок в толпе людской, -
Это значит,
Что его обидел кто-то злой...
перевод Вс. Рождественского
* * *
Чистейший и бесценный жемчуг
На дне морском в тиши лежит.
Чистейшее, цены безмерной слово
Во глубине души лежит.
Тот жемчуг, что на дне морском лежит,
Порой выносит бурная волна.
Чистейшее, безмерной мысли слово
Выносит горе с глубины, со дна.
* * *
Что в жизни считать несчастьем?
Степь, где тесно пасти, — несчастье.
Доброе слово, которое мы
Не успели сказать, — несчастье.
Старцы, утратившие родных,
И заботу близких, — несчастье.
Тетка, не ценящая родню,
Для девушки взрослой — несчастье.
Долины, где не пасут скота
И трава гибнет зря, — несчастье.
Озера степные, где не живут
Гуси и утки, — несчастье.
Мюриды, не научившие чтить
Людей достойных, — несчастье.
Правитель, не знающий, как вести,
К довольству наследье свое — народ,
Каким бы ни был хорошим он,
Для тех, кем он правит, — несчастье.
перевод Вс. Рождественского